Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

промисловість виробляє його для поступу, але ж досліди у Лондоні не підточиш. Потім він збагнув: Дивайнових слів не розібрати тому, що їх просто не чутно — та й не дивина, адже сам Дивайн раптом опинився ген-ген, за добру милю звідти, хоч видно його було чітко, так, начеб ото Ренсом дивився на нього через перевернуту задом наперед підзорну трубу 3 цієї далечіні, зі свого крихітного крісла він із новим виразом на обличчі пильно вдивлявся тепер у Ренсома. Під його поглядом той занепокоївся і спробував було поворушитися, проте тут-таки з’ясувалося, що він геть утратив владу над своїм тілом. Сиділося йому цілком зручно, проте руки й ноги наче хтось прибинтував до крісла, голову ж буцім затиснули в лещатах, у пречудових, навдивовижу м’яких лещатах, вивільнитися з яких, утім, не було жодної змоги. Страху він не відчував, хоч і знав, що мав би злякатися і що скоро таки злякається. А далі кімната повільно змеркла у нього в очах.

Згодом Ренсомові так і не вдалося дійти якогось певного висновку стосовно того, було видіння, яке тоді йому примарилося, звичайним сном, чи воно все ж таємничим чином провішувало події, про які ніде мова далі в цій книзі. Він побачив себе з Вестоном і Дивайном у невеликому садку, довкола якого бігла стіна, всипана зверху битим склом. Садок заливало яскраве сонячне світло, проте за стіною все було сповите непроглядною темрявою. Вони намагалися перелізти через стіну, і Вестон просив допомогти йому видряпатися нагору. Ренсом знай відраджував його від цього наміру — адже там було так темно, — та Вестон наполягав, і врешті-решт вони втрьох подерлися догори. Ренсом ліз останнім. Він вибрався на стіну і сів на ній верхи, підтягнувши під себе плащ, аби не поранитися уламками скла. Вестон із Дивайном уже зістрибнули було донизу, у темряву, та не встиг він зробити те саме, як раптом у стіні відкрилися двері — раніше вони їх не зауважили, — і найдивовижніші істоти, яких йому будь-коли доводилося бачити, ввели Вестона з Дивайном назад до саду і залишили їх там, а самі повернулися у темряву і зачинили за собою двері. Тим часом Ренсом зрозумів, що самому злізти зі стіни йому не вдасться. Він не злякався, але сиділося там надто вже незручно: правій нозі, яка знаходилася з зовнішнього боку стіни, було страшенно темно, натомість лівій — неймовірно світло. «Якщо стане ще темніше, нога у мене просто відпаде,» — промовив він уголос, а тоді поглянув вниз, у темряву, і запитав: «Хто ви?» Дивовижні істоти, либонь, ще не розійшлися, бо до нього нараз долинуло якесь багатоголосе пугукання на кшталт совиного: «Пу-гу… гу… гу…».

Поступово до Ренсома стало доходити, що нога у нього заклякла не стільки від темряви, скільки від холоду і нерухомості, бо на ній давно вже лежала друга нога; також він усвідомив, що сидить у кріслі в яскраво освітленій кімнаті, а поруч уже доволі довго йде якась розмова. У голові йому трохи прояснилося. Ренсом збагнув, що його або чимось споїли, або загіпнотизували, або зробили і те, й інше разом. Він все ще відчував надзвичайну слабкість, проте потрохи починав володіти своїм тілом. Намагаючись не виказати себе жодним порухом, він уважно прислухався.

— Вестоне, мені це починає вже набридати, — почувся Дивайнів голос, — особливо, якщо згадати, що я вкладаю у цю справу свої гроші. Кажу вам, він підійде нам не згірш за хлопця, а може й краще. Та вже ось-ось він почне приходити до тями, тож краще негайно перенести його на борт. Це взагалі треба було зробити ще годину тому.

— Хлопчисько підходив нам просто ідеально, — буркнув Вестон. — Послужити людству він не здатен, тільки й того, що наплодив би ще ідіотів. У цивілізованому суспільстві такого хлопця автоматично передали б до державної лабораторії для досліджень.

— Цілком можливо. Та в Англії його зникненням може зацікавитися Скотленд-Ярд. Зате ось цього любителя стромляти носа до чужого проса почнуть шукати допіру через кілька місяців, ба навіть і тоді ніхто не знатиме, де він зник. Прийшов сам-один, адреси не залишив, сім’ї не має. Врешті-решт, хто його просив втручатися у наші справи?

— Так то воно так, та все ж мені все це не до вподоби. Він, як не крути, людина, а хлопчисько — то зовсім інша справа, всього лишень, скажімо, лабораторний препарат. Втім, і цей — тільки індивід, до того ж із нього, мабуть, і користі жоднісінької. Ми ж, кінець кінцем, теж ризикуємо своїм життям. Коли йдеться про таке велике починання…

— Заради Бога, тільки не починайте знову. У нас немає часу.

— Гадаю, — сказав Вестон, — якби він був у стані щось розуміти, то погодився б.

— От і чудово. Беріть-но його за ноги, а я — за голову.

— Якщо ви справді вважаєте, що він невдовзі отямиться, то непогано було б дати йому ще одну дозу, — запропонував Вестон. — Нам все одно доведеться зачекати до світанку, а що доброго, коли він ще зо три години бушуватиме там, усередині? Нехай краще прокинеться, коли ми вже будемо в дорозі.

— Ваша правда. Пригляньте тут за ним, а я сходжу нагору і принесу все потрібне.

Дивайн вийшов. Крізь напівопущені повіки Ренсом бачив Вестона, який стояв просто над ним. Він не знав, як відреагує його тіло — і чи відреагує взагалі — на спробу зробити різкий рух, але добре розумів, що це — єдиний шанс. Щойно Дивайн зачинив за собою двері, як він з усієї сили кинувся під ноги Вестонові. Фізик повалився грудьми на крісло, і Ренсом, відчайдушним зусиллям вивільнившись з-під нього, підвівся і притьмом метнувся до передпокою. На мить його здолала слабкість, і він упав, та страх додавав сил, і за пару секунд йому вдалося дістатися до вхідних дверей. У передпокої панувала темрява, і хоч він, нестямно шарпаючи замки, таки зумів відчинити один тремтячими руками, ззаду почулися гучні кроки, і чиїсь руки схопили його за плечі і за ноги. Стікаючи потом, Ренсом копався, звивався і кричав на все горло, все ще без надії сподіваючись на порятунок; він би й сам не повірив, що здатний чинити такий відчайдушний спротив. На якусь мить йому навіть вдалося розчахнути навстіж двері; в обличчя війнуло свіже нічне повітря, на небі він побачив зорі, які підбадьорливо мерехтіли, а під стіною ґанку стояв його власний наплічник. Та тут-таки йому на голову впав важкий удар, і свідомість померкла. В останню секунду він почув, як захряснулися двері, а тоді