Читати книгу - "Герой передмістя, Іван Степанович Керницький"

— Йой, Матко Найсолодша! А що ж би воно таке могло бути?

— Пані Павлово, — продовжував пан Макс, з немалими труднощами розчісуючи гирю, — ми є, славити Бога, християни та практикуючі греко-католики, тому нам не слід давати віру всяким забобонам, всяким суєвірним вигадкам про духів, опирів та інші страховища. Однак, як вам скажу, пані Павлово, скажу вам, як студент прав та будь-що-будь інтеліґент, людина з щойно розпочатою високою освітою, що поза нашою вірою і розумом існує щось таємниче, нерозгадане, щось, що криється поза межами нашого світосприймання. Як вам, може, відомо, а може, й невідомо, є на світі люди, що вірять у мандрівку душ. По-латині це називається «реінкарнація», по-грецьки «метапсихоза», але вас, пані Павлово, ніхто не розіпне на хресті, якщо ви не вб’єте собі в тямку однієї чи другої премудрої назви чи забудете на амінь обидві. Теорія про мандрівку душ лягла в основу брамансько-буддійської релігії, що її почитають, між іншими, мешканці Індії, народ, що засадничо не носить штанів, а парадує в самих підштанках. Оті індуси вірять, що душа померлої людини входить в собаку, в кота, в свиню чи в іншого крокодила, і так ступнево чимчикує собі з одної скотини до другої, поки це їй не набридне, а відтак знову вселяється в людське тіло.

— Йой, та що ви кажете?!

— А бігме, Боже! І тепер так, прошу пані: коли, скажімо, з небіжчика влізе в тваринку душа чесної людини, то ця тваринка теж буде добра, лагідна, пожиточна. Та коли в тварині закватирується душа такого горлоріза, як опир з Діссельдорфу, або наш Цибульський, що порізав наречену на сімдесят сім кавальців, то тоді така тварина стає гіршою від чорта! Розуміється, я досі кпив собі з отих вірувань, уважаючи їх за байки, аж тут, у вашій хаті, — так, пані Павлово, у вашій хаті! — я переконався, що це правда. Пані Павлово, є на світі тварини, що мають в собі злого духа!

— Ісусе Христе! — з острахом прошептала пані Павлова.

— Так, мають в собі чорта! — щораз більше запалювався мій неоцінений пан інструктор. — Пригадуєте собі тих вуличних котів, що їх позносив був до нас Адасько?.. Між ними був один такий чорний, осмолений, зі страшенно злющими сліпаками! Я певен, я голову свою даю за те, що цей котище мов у собі злого! І що більше: лихий дух перескочив з нього і вселився у ваших котів, пані Павлово! Так, тепер у ваших котах сидить чорт! Вони мають злого духа!

— Матінко Божа! — ледве прошептала пані Евдокія і машинально підняла руку, щоб перехреститися, але рука, немов відрубана, мертво впала на коліна.

— Я знаю, — викрикував пан Макс, — що ви не ймете мені віри! Але ж я маю докази на те, що говорю. Так! Ваші коти лякаються знаку святого Хреста і мають страх перед побожним співом!.. Ану, Михасю! — гукнув на мене, — перехрестися і заспівай: «Ой, хто, хто Миколая любить!»

Ну, мене не треба було два рази просити!

«Ой, хто, хто Миколая любить!

Ой, хто, хто Миколаю служить…»

Ефект був надзвичайний! Потрясаючий! Не вспів я проспівати другої строфки, як котусями пані Евдокії, що мирно та любенько грілися на сонечку, немов би дрож прошиб, якби пропасниця потрясла! Немов теє стадо безрог з біблійної притчи, що в нього з допусту Господнього вступили біси, котусі пані Евдокії, почувши мій побожний спів і пригадавши налигача, з пронизливим вереском зірвались з місця, закрутились, заметушились по кухні: Мацько притьмом видряпався на шафу, Міцька скочила на піч, Фіцька на мисник — грим! трах-тарах! — полетіло з брязкотом скло, посуд, настала неописана суматоха!

Гірким-глумливим присудом долі прийшлося коханим котусям рятувати себе тою самою дорогою, куди недавно спасались втечею розгромлені в лютому бою їхні чотириногі противники: помітивши вибиту у вікні шибку, котусі, не тямлячи себе з перестраху, якого нагнав їм святий Миколай, одне по одному повискакували надвір, а там — як пішли садками-городами, тільки за ними зашуміло…

В кухні щось задудніло, ніби звалився Шпрехерів хмародер на Марійську площу: не ахнувши, не писнувши, без одного слова, господиня наша, пані Евдокія, впала, обімлівши, на підлогу.

***

Від тієї події протекло багацько каламутної води в закопаній і зацементованій під Львовом річці Полтві… Так, ми обидва з моїм паном інструктором були тоді молоді, безжурні вітрогони, нам пусте буяло в головах. Ми щиро, до розпуку реготалися ще не раз із цього випадку, нам тоді і в голову не приходило і на думку не спадало, скільки жури, скільки важкої муки нагнали ми нашим жартом бідолашній пані Евдокії!

Тільки тепер я уявляю собі цілком, яку душевну трагедію пережила наша поштива пані господиня, яку жорстоку боротьбу мусіла вона звести в своєму роздертому серці! З одного боку змагалася материнська любов та прив’язання до котусів, яких виховала, викохала, з якими зжилася віддавна. З другого боку стояла твердо-непохитно її проста та нескладна, але глибока побожність: прогнати з хати котусів — серце тріскає з болю, душа ридає… Тримати ж у хаті, їй, старшій церковній сестриці, тварини, що в них загніздив злий дух, — це ж непрощений гріх, образа Божа!.

Кінець кінцем церковна сестриця перемогла котячу маму… Якось через день чи два після цього випадку прийшов до нас Адасько і під великим секретом зрадив нам ось яку тайну: пані Евдокія потайки закликала його, встромила в руку золотого ще й додала сорок ґрошів на трамвай, звеліла спіймати котусів (вони сиділи в бур’янах), зав’язати їх в мішок, завезти аж до останньої зупинки трамваю число 1 і там, за Личаківським парком, пустити їх у ліс.

А пополудні тієї ж днини, як мене і пана Макса не було вдома, попросила нашого отця пароха, щоб покропив мешкання свяченою водою та відправив «Страшну молитву» для відполошення злого духа…

Як я став соловейком

Богдан Ігор Антонич писав колись, що він був хрущем на вишнях, які оспівував Шевченко… А я без всякого там гіперболізму мушу вам оце признатись, що був колись соловейком, чи, радше, виконуючим обов’язки соловейка, надхненника і повірника всіх закоханих на світі, крім З’єдинених Держав П. А., де той пташок не урядує.

І такі, бачите, дива траплялися колись у Львові, а ще весною,