Читати книгу - "Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій"

VII

Хто він такий

З чорного й тонкого, як палиця, гудка, що підіймався над покрівлями майстерень, з шипінням видерлася пара, лякаючи горобців та голубів, що злякано розлетілися в усі кінці, а потім у повітрі звис густий звук, як гудіння велетенського джміля, що важко пролетів містечком. У цей же час прочинилася велика дерев’яна брама майстерень, але крім сторожа біля неї ще нікого не було.

Була обідня перерва. Весняне сонце немилосердно смалило цегли заводських будівель та іржаву бляху на покрівлях. Спека позаганяла під паркани навіть собак, що лежали в їхньому холодку, повисувавши свої довгі червоні язики. Навколо майстерень нікого не було, і тільки гул вдирався в спеку й тишу. Було чути, як ревла форсунка й дзичали токарні станки, але й це поволі затихало.

Незабаром людський говір заполонив увесь заводський двір, появились гуртки робітників у засмальцьованих куртках та сорочках. Робітники юрбою почали виходити з брами заводу, й їхні веселі крики та говір розбуркали майже заснулі околиці. Собаки з гавканням кинулись до своїх хазяїв з-під тіні парканів, звідкись узялися діти, що піддавали ще більшого галасу. Багато з них поприносили їжу і тепер сиділи хто на траві, хто на колодах або рельсах, весело поглядаючи на батьків, що з великим апетитом знищували мізерні кавалки черствого хліба або сьорбали якусь юшку.

Не встигла перша партія робітників вийти з майстерень, як до брами підійшов селянин в теплій шапці, хоч і в літній сорочці, з розстебнутим коміром, з-під якого виглядали сухорляві, засмажені груди. Селянин, з зацікавленням поглядаючи на робітників, підійшов до сторожа, що стояв біля брами, і щось у нього запитав.

– Ще не проходив, – відповів сторож.

Тоді селянин витяг з кишені листа і передав сторожеві; після цього, постоявши ще трохи, він рушив до містечка вздовж парканів, все ще поглядаючи назад на юрби робітників.

З майстерень вийшли ще нові партії робітників, і всі посунули до брами й далі на вулицю. Сторож, що стояв біля брами, весело перегукувався зі знайомими, і часто від його дотепів лунав веселий сміх.

Веселий народ робітники! Вони завше можуть жартувати. Коло важкої праці на заводі, коли навіть турбуються, що немає чого їсти, вони й тоді можуть жартувати й сміятися. Вони не сміються лише тоді, коли незадоволені. Але вже минуло досить часу, як причина їхнього частого незадоволення зникла. Та що зникла! Вони сами знищили її. Тепер вони могли весело сміятися, бо все залежало від них самих. Захочемо, збудуємо такі хмарочоси, як у Нью-Йорці, захочемо, побудуємо котеджі з садками, як у англійських панів. Та все це пусте! Ми збудуємо міста, де буде радіо та аеропляни, де заводи під час праці гратимуть чудових симфоній, де людина матиме все, що їй забажається. Що з того, що Морган має мільйони долярів? У нього їх можна буде відібрати. Хіба ви не пристаєте на мою думку?

Так часто казав Теодор Гай, робітник майстерень, молодий мрійник. Те, що Гай був мрійник, це кожний міг сказати, але при бажанні й самому можна було переконатися, подивившись на його веселу молодість та бадьорість. Все молоде любить мріяти, а старе згадувати. Це вже майже закон природи, бо дуже рідко можна зустріти мрійника, в якого на голові було б більше сивого волосся, ніж чорного або рудого. Припустімо, це правда, сивина й юне завзяття, мабуть, частіше сполучатимуться тоді, коли здійсняться мрійні передбачення Теодора Гая.

Тоді все мусить бути якось інакше. Мусить бути таке щось нове, від чого навіть тепер широко посміхається обличчя і з грудей видираються радісні вигуки.

– «Все йде, все минає», як висловлюються деякі пророки, коли помітять, що в їхньому гаманці не вистачає копійки, щоб купити бублика.

Коли на бублика вистачає, то все стоїть непорушно і так непорушно, що це навіть важко уявити.

З цими словами з заводського корпусу вийшов і Теодор Гай. З ним вийшло кілька робітників, і до кого з них говорив Теодор, сказати було дуже легко, бо розмова була загальна, й, значить, це призначалося для всіх.

Розмова була про те, що останнім часом дуже поширилося шпигунство, що Чека повикривала багато змов, що публіка, яка мріє про непорушність усього життя, недавно спалила ксьондза за те, що він зрікся сану, що й серед робітників є ще так звані меншовики, які цілують руку попам і жаліють нещасних Сергія Модестовича або Фелікса Едуардовича, колишніх заводчиків або головних інженерів.

Весело розмовляючи з товаришами, Гай пройшов через двір майстерень, і коли він проходив повз сторожа коло брами, той гукнув його. Теодор підійшов.

– Тобі лист, – сказав сторож, простягаючи трохи зім’ятого листа.

Гай покрутив у руці листа і, побачивши, що немає марки, запитав:

– Приніс хто, чи що?..

– Якийсь дядько, – відповів сторож.

Гай подякував і, вийшовши з брами, поволі пішов вулицею. «Хто б це міг писати», – подумав він, потім зупинився і, побачивши, що ніхто не заважає, розгорнув листа. Тільки наважився він читати, як до нього підійшла молода жінка, яка вийшла з одного з будинків, що стояли поблизу заводу, і потягнула Гая за рукав. Теодор швидко зім’яв у руці листа і подивився в бік жінки. Перед ним стояла молода жінка, дружина старого майстра заводу, в якого Теодор часто обідав.

– І доки ми чекатимемо вас? – сказала жінка. – Ще встигнете начитатися любовних цидулок! – Вона ревниво глянула на руку Теодора, що в ній білів папір.

– Люба Оксано, – сказав Теодор, – можливо, що ви дуже помиляєтесь, бо я ще сам не знаю, що це за лист, звідки він і від кого.

– Ну, від кого ж у вас може бути лист? Ви, всі молоді, ласі поглядати на голі ноги дівчат. Ну хіба ж ви не з охотою тепер дивитесь на мої ноги? Ну, ну, одверніться, безсоромнику! Побачить чоловік, шию вам скрутить, а мене вижене.

Після такого попередження Теодор Гай тепер справді дивився на її білі голі ноги в якихось грубих черевиках, що човгали по камінню вулиці. Досі, коли він дивився на ноги цієї жінки, він просто не помічав їх, ніби вона була взагалі безнога і пересувалася, припустімо, за допомогою коліщат. Але тепер він мимоволі розглядав її стрункі з гарними рожевими жилками ноги, що звужувалися коло п’яток, утворюючи на щиколотках чудові ямки, що вилискували на сонці своєю білістю. Далі їх заховував черевик, але не помилившись можна було сказати, що й там вони не менш цікаві й