Читати книгу - "Подія у місті Ґоґа, Славко Грум"

ФРУ АЛВІНГ: Мені! Твоїй матері!

ОСВАЛЬД: Атож.

ФРУ АЛВІНГ: Мені, яка дала тобі життя!

ОСВАЛЬД: Я не просив тебе. І що за життя ти мені дала? Не треба мені його! Візьми назад!

ФРУ АЛВІНГ: Рятуйте! Рятуйте! (Біжить у передпокій.)

ОСВАЛЬД (доганяючи її): Не йди від мене. Куди ти?

ФРУ АЛВІНГ (в передпокої): За лікарем, Освальде. Пусти мене.

ОСВАЛЬД (там само): Не пущу. І ніхто сюди не ввійде. (Чути, як клацає замок.)

ФРУ АЛВІНГ (повертаючись): Освальде... Освальде... дитино моя...

ОСВАЛЬД (за нею): Невже нема в тебе у грудях серця... серця матері, якщо ти можеш бачити мої муки... і цей нестерпний страх?

ФРУ АЛВІНГ (після хвилинної мовчанки, твердо): Ось тобі моя рука.

ОСВАЛЬД: Ти згодна?..

ФРУ АЛВІНГ: Якщо це буде конче потрібно. Але цього не буде. Ні-ні, ніколи! Неможливо!

ОСВАЛЬД: Будемо сподіватися. І постараємось жити разом, якомога довше. Спасибі, мамо. (Сідає в крісло, присунуте до дивана.)

Світає. Лампа все горить на столі.

ФРУ АЛВІНГ (обережно підходить до Освальда): Ти тепер заспокоївся?

ОСВАЛЬД: Так.

ФРУ АЛВІНГ (нахиляючись до нього): Ти просто уявив собі весь цей жах, Освальде. Все це лише уява. Ти не витримав удару. Але тепер ти відпочинеш... вдома, у своєї матері, мій ненаглядний хлопчику. Все, на що тільки вкажеш, ти одержиш, як у дитинстві. Ось бачиш... припадок минув. Бачиш, як легко все обійшлося. О, я знала!.. І бачиш, Освальде, який чудовий день настає? Яскраве сонце. Тепер ти побачиш свою батьківщину в справжньому світлі. (Підходить до стола й гасить лампу.)

Сходить сонце. Льодовик і вершини скель у глибині ландшафту опромінені яскравим сяйвом вранішнього сонця.

ОСВАЛЬД (сидить, не рухаючись, у кріслі спиною до балкона й раптом говорить): Мамо, дай мені сонце.

ФРУ АЛВІНГ (біля стола, здивовано): Що ти говориш?

ОСВАЛЬД (повторює глухо, беззвучно): Сонце... Сонце...

ФРУ АЛВІНГ (кидається до нього): Освальде, що з тобою?

Освальд якось весь осунувся в кріслі, всі м’язи ослабли, обличчя бездумне; погляд тупо заглибився в простір.

(Тремтить від жаху.) Що це? (Гукає.) Освальде! Що з тобою! (Падає перед ним навколішки і трясе його.) Освальде! Освальде! Поглянь на мене! Ти не пізнаєш мене?

ОСВАЛЬД (як і раніш, беззвучно): Сонце... Сонце...

ФРУ АЛВІНГ (в розпачі схоплюється, хапає себе обома руками, рве на собі коси й кричить): Немає сил витримати!.. (Шепоче, із застиглим від жаху обличчям.) Не витримати! Ніколи! (Раптом.) Де в нього це? (Гарячково нишпорить у нього на грудях.) Ось! (Відступає на кілька кроків і кричить.) Ні! Ні! Ні!.. Так!.. Ні! Ні! (Стоїть обіч нього, вхопившись обома руками за голову, й дивиться на нього з виразом німого жаху.)

ОСВАЛЬД (сидить нерухомо, повторює тим самим тоном): Сонце... Сонце...

*

Пані Престопіл все дужче зморює сон, вона не встигла вимовити останні слова, як заснула, звісивши голову.

ГОРБАНЬ (вжившись у роль. Він стоїть вдивляється у щось невидиме; коли за якийсь час обертає голову, розчаровано бачить, що стара заснула. Бере обличчя в долоні, плечі здригаються від ридань): Сонце... сонце... сонце...

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (прокидається від його ридань, мацає в його бік втомленою рукою): Теобальде, що з вами? Теобальде? Навіщо ви так все берете собі до серця? Дитя моє! Скільки я вас прошу покинути акторство — ви збожеволієте, якщо будете так усім перейматися. Вам треба вчитися, я вже вам казала. Вам скоро складати іспит... ви хіба не радієте, що проходите далі?.. Ох, які ті діти легковажні, не думають про роботу, їм у голові тільки всякі бездумні фантазії! У нашої Хеди теж тільки й мови що про світ, світ, велике життя! І що тепер? Тепер її соромиться власна матір!

ГОРБАНЬ: Не кажіть так, не кажіть так, пані, може, Хеда дуже щаслива.

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Тихо, тихо, ще пан Бог вас почує!

ГОРБАНЬ: Скажу вам щиро... Якби я був дівчиною... я б теж був грішний!

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Теобальде!

ГОРБАНЬ (із запалом): Хіба ви не зауважуєте, як всі обмовляють гріх тільки тому, що бояться його блиску, бояться, що хтось може ним упиватися, коли їм самим лячно? Думаєте, так погано бути грішним? Всі би цього хотіли, але нам бракує сміливості. Ну і що, що ваша Хеда мусить спати з якимось чоловіком, який їй може і не до душі, а скільки порядних пошлюблених жінок мусять лягати в ліжко з жахом, бо їм природою не дано зазнати втіхи. Ну і що з того, однак зранку ваша Хеда купається в запашній воді та їде на автомобілі до сонця! І життя ж не тільки брудні обійми... а також квіти, блискучі роси на травах, дитячі усмішки... Хіба не є найбільшим злом народитися в місті Ґоґа? Ні, ні, пані, ціле місто заздрить вашій Хеді, і тому всі наввипередки називають її шльондрою!

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (витирає сльози): Ви такі добрі, добрі, і говорите так, щоб втішити змучену жінку... Ми більше не будемо грати, я не можу дивитися, як ви страждаєте; тепер ми щовечора будемо вчитися, щоб ви нарешті отримали підвищення на службі. А якщо вам так до вподоби театр, то ви зможете потім дістати місце в театральній конторі, як діловод наприклад, або якесь інше місце, і вам не треба буде ламати руки і ноги на сцені. (Іде до дверей, хитаючись спросоння. Стоїть якийсь час на порозі, тоді обертається.) І не гасіть світла, таке тяжке повітря... ніби щось має статися. Напевно, це через задуху. (Зникає.)

ГОРБАНЬ (гірко сміється): Статися? Тут ще ніколи нічого не ставалося. (Сідає засмучено, тоді роззувається, роздягається і лягає.)

З кімнати старих сестер — двері на балкон відчинені — лунають жваві голоси.

АФРА: Ти спиш?

ТАРБУЛА: Хто б тут спав?

АФРА: Я ані на хвилину не заплющила очей.

ТАРБУЛА: Боже, спаси й охорони нас від злого і нечистого духу!

АФРА: Отче наш, Ти, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє...

Мовчання.

АФРА (несподівано): Вже тридцять два роки!

ТАРБУЛА: Тридцять два?.. Ти потойбіч маєш когось, хто тебе чекає, а мене ніхто ніколи не захотів.

Тиша.

АФРА (неспокійно крутиться в ліжку, раптом схоплюється, не може більше витримати): Неправда, неправда... мене теж ніхто ніколи не захотів! Я обманювала, вивищувалася над тобою.

ТАРБУЛА (вражена, не може збагнути): Я не розумію...

АФРА: Я така ж самотня, як і ти. Того дня, коли він переставився... він був у розпачі, бо я не хотіла розірвати заручин... він мені все сказав у вічі. Він завжди любив тільки її і