Читати книгу - "Щастя на порозі, Уляна Пас"

- Аня заснула, - сама не розумію, навіщо звітую перед ним. 

- Вона дуже хороша дівчинка, - несподівано ділиться своїми спостереженнями чоловік. - Та я все одно не розумію, як ти змогла самотужки дати їй раду.

- Так у мене вибору не було, - посміхаюся і берусь за нарізку овочів на салат. - Довелося багато чим пожертвувати заради неї, але я зовсім не шкодую про свій вибір. Ми з сестрою виросли в інтернаті, і я не хочу такої ж долі для Ані.

- В інтернаті? - перепитує Натан. Здається, йому важко у це повірити. - А де ти працювала до народження Ані?

- У відомій дизайнерській компанії, - я не бачу нічого поганого в тому, щоб трохи розповісти про себе. Все ж таки тепер ми не зовсім чужі люди. - Я завжди мріяла створювати свій одяг. Та коли народилася Аня, довелося роботу залишити. А потім Маша померла… 

- І за що ви жили? У тебе ж навіть родичів немає… - хмуриться Краєвський.

- Мої вміння допомогли. Я шила одяг на замовлення вдома. Це не такі великі заробітки, але з голоду ми не померли, - знизую плечима. - Ти запитував мене, чи змогла б я віддати Аню Артему. Коли надійшла пропозиція з Мілану, я була на сьомому небі від щастя. Про таке можна тільки мріяти. Саме тому, не гаючи часу, зібрала крихітку і поїхала сюди. До речі, мені одна дівчина в університеті сказала, де саме варто шукати Артема. Тільки от знайшла я тут не його. Знаєш, тільки коли переступила поріг цього дому, зрозуміла, що не хочу віддавати Аню. Навіть не уявляю, як буду без неї ці кілька місяців.

- А як же Рим? - дивується Натан. - Ти готова відмовитися від мрії?

- Заради Ані - так! - впевнено відповідаю. 

На деякий час ми замовкаємо. Не знаю, чи вдалося мені своїми зізнаннями достукатися до цього чоловіка, але, здається мені, що щось у його погляді начебто змінилося. А може, я просто дуже хочу цього? 

- Можливо, потрібна моя допомога? - несподівано запитує Натан через декілька хвилин. - Тільки одразу попереджаю, що готувати я зовсім не вмію.

- А тримати у руках ніж? - сама не розумію, чому продовжую посміхатися. - Можеш порізати огірки та помідори на салат, якщо не боїшся поранитися.

- Думаю, що з цим я впораюся, - хмикає Натан. 

Звісно ж, від допомоги відмовлятися я не збираюся. Передаю йому дощечку та ніж, а також овочі, котрі необхідно нарізати. У Натана виходить доволі вправно, на перший погляд.. 

- Ай! Чорт! - я бачу, як на пальці чоловіка виступає кров і одразу поспішаю на допомогу. 

- Треба промити! - дію інстинктивно й, схопивши його за руку, веду за собою до рукомийника. Не одразу розумію, що сама обхопила пальцями його кисть і підставила під холодну воду. І, здається, що тут такого? Та зараз ми надто близько одне до одного, а мої руки тримають його, поранену…

Я відчуваю на собі його погляд, а ще, як горить моє обличчя. І що це таке, чорт забирай?! Мені подобається цей чоловік?! Але як? Ми ж практично не знайомі, і я абсолютно нічого про нього не знаю! 

- Здається, я трішки себе перехвалив, - начебто жартує Краєвський. - Тепер тобі доводиться надавати мені першу допомогу.

Ага, доводиться! Моє серце зараз так сильно гупає об груди, що скоро першу допомогу доведеться надавати мені!