Читати книгу - "Анти, Андрій Хімко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Усяких дарниць щедру дань.
Бож взявся з людом говорити,
Стишивши рогом гул юрби:
Спитав на мигах про Добриту,
Про мури-стіни і горби,
Біля яких той жив, про окіл
І місто: нижнє й верхнє — впіл,
Питав про вежища високі,
Що з кременю (весь виднокіл,
Моли і обшир оглядали
Із тих мурованих валів)…
Від брам до синявих віддалин
Мол шумував, увесь кипів…
* * *
Три роки майже у Добрити
Живуть Амази посланці.
Знайшлося всім що їсти й пити,
В покоях спали — не в хлівці.
Гостинний, щедрий олещанин
Дав двір і слуг всім, як братам,
Та більше приязні й пошани,
Як Бож, ніхто не вичув там:
В покоях, в місті, повнім збуди,
Серед гімнасій[141], гри “в юрму” —
Добрита явно й щиро всюди
Над всіх вділяв себе йому.
І Бож, нової дружби ради,
Ішов з ним разом за вали,
Як вільний гопліт[142] від громади,
Щоб захищать степи й доли.
Бо стали напади сусідів
Уже постійними тепер,
Бо кожний місто рвав і бідив,
Чи обкладав його і дер.
Не тільки справним став гоплітом
Там Бож, зробивсь не лиш бійцем,
Ба, більш — від ритора[143] взяв кміту,
Читцем знаків став і писцем.
А знехтували річ єдину,
Хоч сам Добрита шпетив їх:
Не прийняли Христа-людину
Взамін за сонм богів своїх…
Та час настав!.. Домову-згоду
Добрита й Бож пили віч-віч…
Ніхто не йняв би віри зроду,
Ким стане Бож в коротку ніч.
А він тепер Амази долю —
Плоти Добрити поведе:
Дари в Хорс-острів з Ольвополя
Сестрі від брата! В рівнодень…
А ще до них в задружу спілку
Сапун — захожий тавр[144] — пристав,
Дав Божу сканей стозна скільки,
Щит шкіряний, мечів до ста!..
* * *
Зник час, мов Коло за горою, —
Амаза Божа знов прийма.
Але не так, як перш, весною, —
Про зустріч ту й згадок нема!
Лицем уроча, повна зваби,
І ласка матері в очах…
Хвалила і парчі, й єдваби,
Кладучи скіпочки в очаг[145];
Вгощала сніддю, питвом навіть,
Цікава всім, що Бож де стрів;
Звеліла служкам требу править
В знак рода й Посвистів-вітрів[146].
На другий день, як Бож із Мажем
Сім турів, зливши водам кров,
В заклан на рожнах взяв осмажив, —
Вона його вітала знов:
— Отроче наш, чомусь боги нам
Жлю, Карну й Нелад шлють у пай!
Як жертв не вчинимо, то згинем,
Нахідці випустошать край!
Адже здвобіч Біда, як Морок,
Весь Хорсів світ під корінь тне:
В соху красунь впрягає ворог,
Горять кумири[147] наші пнем… —
І голос був її ледь чутним,
Скорботним, повним святоти:
— Боги востаннє вже речуть нам
У поміч їм на смерть іти!
І ти, наш чадо, станеш першим
Нахідцям в прю, як вал-стіна,
Що їх і виловить, як верша,
І в ратстві божім постина!
Отож, уже по святі тризнім
В прю водам попливеш, у чіл!
Піде і Маж в ряду, і ти з ним —
До пращурів святих могил.
В трикуті Русла, Тясьми й Росі,
Де носить предків дух Луна,
Там Жива вас, не як подосі,
Зімкне, згуртує, об’єдна.
І звівши там богам кумири,
Обклавши верву твердю з брил,
Ти біженців зустрінеш миром,
А їх нагінців — градом стріл!
А ще… Боги велять вже нині
Дружину-хоту взять тобі!
І рада я тобі в дружини
Сестру свою віддать в ротьбі.
За нею біженок, як віно[148],
Я в рід, — вела вона, — вам дам
Й човнів Добрити половину.
А ще звелю усім родам
Під чіль твою слать ратні чада,
І добра, й харч тобі нести,
Для Сваржа, Перуна і Лади
Покласти стежі і мости!
Пихи глядися аж до смерти!
Скромнота честь живим несе!
Бо князем зробишся тепер ти,
І важливіше це за все!
А щоб у вас життя не вмерло,
Затям: ви — з Родових колін!
Візьми ж ти Хорса й Рода в берло, —
Не знає їх одвіку тлін!
І буде в тебе мол і бродень,
І мито буде, й рать вдвокінь,
І твердь зведеш в знак Рода — Родень,
Де Рось впадає в Русла синь!
Поставиш в ній стіну-столицю,
З воротами — бугру й ріці;
І будуть вікнами дивиться
Боги й духи у всі кінці!.. —
А Бож в уяві бачив Лану,
І рід свій, матір, і гаї…
Та попросив: — Зведи! Хоч гляну,
Яка з лиця… Як звуть її? —
— Ім’я сестри моєї — Рада.
Як сяй, жона!.. Ладнайся, йди!
Вас заручу пізніше радо,
Бо Маж он кличе всіх в ряди! —
Весь день вкривала Хорсич пісня —
Святий обряд усі вели,
Затихла лиш, як темінь пізня
В густий туман вдягла вали…
Значили вранці ватри гони —
Гінке вогонь-весілля йшло:
Втікала Рада, Бож догонив,
Як по обряду й слід було.
Тоді в намет на власний човен
Бож раду ввів. Жону — як муж!
З біглянок-дружок ряд був повен
І лементи в ярах довкруж.
Ганяли луни вал за валом
До втоми від гучних погонь…
А Рада з жаром крин ховала:
Очаг — їй честь! А рід — вогонь…
Нове створилося ж весілля!
Новий і злюб, і злук, і Рід!..
Гостились колачем із сіллю,
Змивали гріх Руслом убрід.
Спокін вогонь дають в придане,
Щоб рід курінь затеплив свій!
І де не гасне він, — там Дана
Тче роду дні у вік-сувій…
… Гучить десь ріг! Шле Маж накази,
Пне в путь вітрила вітровій!
Випроваджа рідню Амаза,
Маха прощально Рада їй.
— Хвала ж, — гука Амаза, — Родню!
Перун у поміч! Плід — землі!
Хай рід цей, роджений сьогодні,
Росте! Ти ж, Боже, будь в чолі!.. —
* * *
Три дні стояли на приколах
Десь біля пращурних горбів[149];
Три дні ладнали митну й мола,
А на четвертий Маж розбив
Мабутній осіл в круч наверші,
Де джерела дзвенів потік,
І Рада, й Бож очаг свій перші
В святу черінь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Анти, Андрій Хімко», після закриття браузера.