Читати книгу - "Жуль, Дідьє ван Ковелер"

— Він мусить мене забути. А не я його.

— Янголе мій... Чому б нам не кинутися на пошуки нових спогадів — які належали б тільки нам двом? Достатньо лише обрати будь-який випадковий рейс...

— Нині, коли я бачу, все здається новим. Тож спочатку я хочу роздивитися те, що люблю.

— Це стосується і мене?

— Звісна річ.

Фред тяжко зітхнула — це тягнулося нестерпно довго — і перейшла на глухий замогильний тон, не відводячи погляду від верховіть сосен, — вони майже торкалися її балкона, який звисав над Булонським лісом:

— Кохаючись, ти заплющила очі.

— Авжеж, як завжди.

— Звісно, ти не хотіла мене бентежити, я розумію. Не грай зі мною, Алісо. Я на тридцять років старша за тебе.

— Це не новина.

— Згодна, але тепер ти бачиш, як на тебе дивляться інші. І бачиш, хто на тебе дивиться. І, на жаль, ти можеш порівнювати. І це природно...

— Які милі ревнощі!

— Милі?!

— Ти ж це робиш, аби я відволіклася, еге ж? Але це не спрацює...

— Хочеш, я подарую тобі іншого пса?

— Тобто «нормального пса»? Ні, дякую. Тільки не це. Ти ж обіцяєш, правда?

— Алісо, ти просто нестерпна!

— І я тебе теж кохаю!

Я заснула, розлігшись упоперек ліжка, поклавши свої стегна поверх її. На ранок прокинулася, скрутившись клубком, із колінами під підборіддям. У такій позі я спала сім років. Я знову заплющила очі, не в змозі витримати сонячне сяйво, і розпрямила ноги — у пустку, де мав би бути мій пес...

Полковникові Жуару було сімдесят п’ять років. Колиш­нього артилериста глаукома довела до сліпоти. Дружина полковника отримала радісну новину: хоча раніше Федерація попереджала, що, незважаючи на рекомендацію військового коменданта Парижа, на собаку-поводиря їй треба було чекати як мінімум років зо три, сам доктор Осман відшукав для них, за його словами, «рідкісну перлину». Полковникова, не ховаючи сліз, дякувала небу. Через емфізему з артритом укупі вона вже не могла бути для свого чоловіка і ціпком, і цапом-відбувайлом водночас.

У спецшколі полковника пришвидшено навчили трьом основним навичкам його нового життя: сигналам (поводир має вказувати напрямок, перешкоду і небезпеку), тлумаченню (господар мав розуміти передану інформацію) та заохоченню (він мав слухати пса, дякувати йому та просити про допомогу). На шостий день інструктор привела Жуля до нової домівки — аби він ознайомився з територією та призвичаївся до прийнятих тут правил. Наступного тижня полковник звикав до користування громадським транспортом.

У школі перша фаза минула без особливих проблем. У собак-поводирів, обраних від народження завдяки тестам із поведінки та здібностей і протягом року вивчених у прийомних родинах, перш ніж відбути шестимісячний курс інтенсивного навчання, інстинкт піклування про людину переважає над почуттями. До Жуля повернулися апетит, грайливість, радісне дзявкання, коли до нашийника чіпляли повід. А відпочиваючи, він чекав на Алісу. Він уявляв, як білі халати віддають її йому, як раніше. Нормальну, незрячу, залежну від нього. Працюючи, він забував про свій смуток.

Та щойно облаштувавшись у новому домі, пес знову занудьгував. Коли полковник не розумів, що від нього вимагають, то горлав і бив пса. І що більше дружина захищала Жуля, то дужче лютився бравий артилерист. У втраті свободи він звинувачував увесь світ, а мстився поводиреві. Під час третьої прогулянки, збентежений ударами нагайки, сенсу яких збагнути не міг, лабрадор заліз під поміст — для нового сліпого там було завузько. Розхитавши металеві підпорки, полковник відчепив повід — і Жуль вирвався.

Зосередившись на образі Аліси, зібравши й проаналізувавши всю візуальну та нюхову інформацію, пес придибав до входу до RTL саме тоді, коли авто Фред квапливо залишало вулицю Бейяра. Захеканий пес, незважаючи на зупинки на червоному світлі, відстав.

Перетнувши міст Альми, піднявшись вулицею Боске та пробігши Марсовим полем у напрямку XV-го кварталу, Жуль опинився перед зачиненими дверима і вікнами будинку на вулиці Вожирар. Однак він відчував свіжий запах Аліси, а у канаві знайшлася її ще тепла жуйка. Від задньої хвіртки до місця, де стояло авто, досі тягнувся запашний слід гумових коліщат зірчастої валізи. Однак ніщо не вказувало на надпотужний двигун авта Фред. І не було жодних інших дороговказів на місцезнаходження Аліси.

Тож Жуль розлігся під вікном спальні. Чекав аж до ночі. Помітив його місцевий крамар. Потім сусіди. Вони згадували Алісу, щось запитально вигукували. Згодом якісь невідомі спробували почепити на нього намордник.

Жуль зірвався з місця і рушив далі. Ось віддалені бульвари Парижа. Окружна дорога. Десь там, далеко — мартини і море. Гудіння літаків, аеропорт. Два різних напрямки. Він мусив вибрати. Аліса в купальнику, яка гралася з ним у хвилях. Чи Аліса, яка залишала його. Клітка на рухомому килимку. Аліса, вбрана в дорогу, за загорожею. Відкрита клітка. Радість Аліси. Продавець з аеропорту.

Я відштовхнув від себе писок, що намагався мене облизати, підвівся і знову підковзнувся на розлитій помадці. Задня частина диліжансу відпала під моєю вагою — і потягнула за собою фанерний дашок. З ресторану Ladurée вибігли всі офіціанти. Мій начальник репетував:

— Негайно прибери свою псину!

— Але вона не моя! — вигукнув я, відбиваючись від радісного лабрадора.

Аргумент не подіяв. Мене тут же звільнили за негідну поведінку та псування обладнання. Не допомогло і втручання приятеля-прикордонника. Він спробував втішити мене:

— Що ж, після такого вибрику його власниця — ота грудаста — ні в чому тобі не відмовить! Знайди її! Відшкодуємо! Тримайся!

Пес, що аж трусився від радощів, слухняно пішов за нами до інформаційної стійки. Дивно, та катастрофа, яка щойно зруйнувала фінансову рівновагу, — до якої я вже починав звикати — радше збадьорила мене, ніж засмутила. Жан-Мі проінструктував дівчину, і вона мелодійно заспівала у мікрофон:

— Пес Жуль чекає на свою незрячу власницю Алісу! Це жінка середнього зросту зі світло-рудим волоссям віком близько тридцяти років. Будемо вдячні, якщо приведете її до збірного пункту у Холі № 2. Повторюю: пес Жуль...

Вона повторювала оголошення з десяток разів через однакові проміжки часу протягом п’ятнадцяти хвилин. У віконці Air France ми дізналися, що жоден із пасажирів із кодом «Сапфір» (люди з обмеженими можливостями із супроводжуючим) не прибував рейсами з Ніцци.

— Відповідальний за візки бачив, як пес біг сам смугою для таксі, — повідомив Жан-Мі, повернувшись до стійки. — Що ж, друже, тепер у тебе на шиї пес! Еге ж, Шарлен?

Дівчина за стійкою відреагувала легким злетом брівки.

— Ач який! Утік, аби відшукати тебе! Хотів іще раз побачити героя, що витягнув його з клітки для