Читати книгу - "Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле"

не гідравлічні, ну, так-от, французьке диво стрімко врізалося в піраміду бідонів, пресована бляха страхітливо скреготнула, грюкнуло розбите скло, загарчав клаксон, і бабця Марія, котра вибігла слідом за дідусем Каролем на вулицю, щоби гукнути йому в заднє скло: — Ти сам прощай назавжди! — тепер із розмаяним волоссям мчала на місце аварії й витягала нареченого з білого місива, гладила його по чолі, розтятому об лобове скло й шепотіла: — Карольчику мій, я єдиного тебе кохаю у цьому світі! — на що він, приволікуючи зламану праву ногу і спираючись на плече Марії, шепотів, що ніколи не мав у цьому сумнівів і теж кохає її найдужче за все на світі, а потім додав, що вони вже ніколи не сядуть — ні разом, ні поодинці — у «сітроен» і ні в жодне інше французьке авто, бо французька технічна думка, так само, як і французька політика, це завертання голови, порожнє фанфаронство, про що міг свідчити такий простий факт, що при такому по-новочасному сконструйованому передньому приводі «сітроен» мав такі архаїчні гальма, які не виправдовують себе на практиці, не те, що, скажімо, «горх», «бентлі» або «мерседес бенц». Любий пане Богуміле, це було кілька днів опісля, з Уєйциська не ходили вниз до міста жодні автобуси, бо біля ставка перекинулася цистерна, й пожежники разом із поліцією заблокували дорогу, а я біг через поля, щоб не запізнитися на друге заняття з панною Цівле, і чув жайворонів високо над собою, а з трави щомиті злітали з-під моїх ніг куропатви і дзвеніли, немов клинки; я мав у наплічнику книжку Ваших оповідань, з-поміж яких хотів порекомендувати одне моїй інструкторці — те, що про вечірні уроки водіння мотоцикла, і присягав собі, що більше не забалакуватиму панну Цівле, що дам їй Вашу книжку і скажу: «Ось оповідач, при якому я мушу замовкнути», — це був готовий план і тверде рішення, проте варто мені було влетіти, захеканому, на маневровий майданчик хвилину по десятій, як панна Цівле таємничо всміхнулась, і, поки я почав відпрацьовувати паркування задки, дала мені такий самий примірник Ваших оповідань і запитала: — Чи ви читаєте Грабала? Той його вітчим Францін трохи нагадує мені Вашого дідуся, якщо Ви, звісно, не вигадуєте. — Я швидко виконував команди, і навіть «рукав» пішов несподівано вправно, але вона жодного разу не сказала «добре», аж урешті запитала: — А ви не гніваєтеся на мене за таке порівняння? — Ми зупинилися, курячи самокрутку, в сонячній плямі, що розділяла майданчик навпіл, по той бік, під каштаном, у затінку цегляної стіни сиділи троє змучених чолов’яг над пляшками пива; схожі на розхитаних дервішів, вони бурмотіли свої оповідки, ключові слова в яких — «бля» і «нах» — злиналися до неба, мов одушевлений чин молитви, що невпинно пливла на хвилі спекотного полудня. — Мій дідусь Кароль, — сказав урешті я, — ніколи не розкручував двигун сам і не мав довіри до мотоциклів, понад те, не виробляв пиво, а лише динаміт і вибухові матеріали, може, тому не вірив у прогрес і нові винаходи, як вірив Францін, хоча деколи він теж мав цілковито божевільні ідеї. — Я знала це, — панна Цівле ледь не поцілувала мене. — Ну, то сідаймо, — загасила вона самокрутку об асфальт, — виїжджайте тепер, будь ласка, праворуч на Картуську, потім трохи прямо й тоді ліворуч угору, аж до Варшавських повстанців, а там я скажу, куди їхати! — Я думав, — застібав я паси, — що сьогодні буде тільки маневровий майданчик, мушу зізнатися, вулична їзда викликає в мене огиду. — Та ні, чого, — сміялася вона в повен голос, коли ми рушали. — Зазвичай ніхто не обзиває людину, скажімо, частіше, ніж раз на тиждень, — пояснював я, пропускаючи трамвай під носом маленького «фіата», — а якщо людина візьметься до цього, — я застукотів пальцями по керму, завертаючи нарешті праворуч на Картуську, — то за годину збере стільки матюків, скільки їй здебільшого перепадає від ближніх за цілий рік. Я ніколи не припускав, що водії гірші від шимпанзе і, даю слово, хотів кинути це і коли б не той Грабал, якого я ніс сьогодні для вас через поля Уєйциська, це було б фіаско, тобто дезертирство, я просто більше не прийшов би, але якщо ви дійшли такої самої думки, якщо ви принесли мені таку саму книжку, то, може, це щось і означає, може, то якийсь знак, бо, як мовиться у Святому Письмі, де буде їх двоє... в ім’я Моє зібрані, там і Я посеред них...[6] — Уважно, — суворо перебила мене вона, — увімкніть, будь ласка, лівий поворот і чекайте, аж поки ті водії з протилежного боку зупиняться на червоному, так, тепер добре, ну, а ті божевільні ідеї вашого дідуся? — Найчудовіша та, що з муром, відповів я, — це був постріл у яблучко, шедевр комедійного сценарію, а все почалося з пана Норберта, який управляв маєтком Санґушків і запросив мого дідуся на полювання, під час якого молодий інженер-хімік познайомився з молодим князем Романом, і, чекаючи разом на позиції, вони одразу ж дійшли спільної думки, що старі тітоньки страшенно нудні, ну, бо обидва мали одну й ту саму проблему: безперервні кількатижневі візити, візити старих тітоньок, котрі не лише приносили безладдя у князевий та інженеровий доми, а ще і обожнювали родинний автомобілізм і вимучували своїх господарів безконечними проханнями їх покатати; отак вони собі бесідували, чекаючи з набитими штуцерами на кабаних, аж зненацька мій дідусь Кароль зізнався князеві, що якби він мав такий палац, обгороджений зусібіч солідним муром, то давно вже вирішив би цю проблему. — Що ви маєте на увазі? — князь перезарядив штуцер. — Усе дуже просто, — відповів дідусь, — треба лише кілька робітників на півдня й повну конфіденційність. — Ну, ні, — панна Цівле опустила скло й закурила самокрутку, — ви ж не хочете сказати, що її замурували в родинній капличці, як того нещасного Мазепу, бо ж надворі були вже інші часи, нехай він і тричі князь. — Звісно, — підхопив я, — ішлося не про капличку, а про автомобільну прогулянку, а якщо точніше, про останню автомобільну прогулянку графині Евфемії, тієї нестерпної тітки князя Романа; отож слухайте: за кілька днів до її приїзду господар доручив панові Норберту привести майстрів і пробити з полудневого боку діру в парковому мурі завширшки з дорогу, потім подовжити саму дорогу від повороту власне до тієї діри, щоби, затерши сліди будь-яких робіт, умостити в порожнє місце по замшілому мурі картонну бутафорію, яку виготовили дуже переконливо, аж урешті дійшло до прогулянки, і князь Роман, сидячи в захисних окулярах і шарфі за кермом свого «буґатті», взяв той останній поворот,