Читати книгу - "З неопублікованого, Олександр Олесь"

землі хотів летіть

До їх, прекрасних і таємних,

Їх, ніжних, блиск і ласку пить

І потопать в безхмар'ях темних.

 

Минула ніч, і день засяв,

А я, сумний, стуливши очі,

Все зорі в думці уявляв

І сяйво їх, і ласку ночі.

 

1905

 

«В ранах моє серце…»

 

 

В ранах моє серце,

І душа в огні...

Нащо ти, невірна,

Зрадила мені?!

 

[1905]

 

«Навік твої погасли очі…»

 

 

Навік твої погасли очі,

Уста-троянди одцвіли,

І ніжні рученьки дівочі

Двома лілеями лягли...

 

[1905]

 

«О, де вогню дістать для крові…»

 

 

О, де вогню дістать для крові,

Для серця - бурі і любові,

Для вух - нечуваних громів,

Для уст - живих потоків слів...

 

[1905]

 

«Так буть повинно... «Хвиля» я…»

 

 

Так буть повинно... «Хвиля» я...

Й ніхто й ніщо мене не спине,-

Горить в огні душа моя...

На мить у ніг твоїх спочине -

І знов шука нове життя,

І знов летить в нові країни.

 

О, любо б нам було літать

Удвох по синьому розмаю,

З тобою буть! За одну мить

Віддав би все, що маю.

І не схотів би більш воліть

Других годин, другого раю.

 

Та жах глузує надо мною

І кряче вороном в мені.

Що буде там, в пітьмі, з тобою,

Де скелі гострі, кам'яні,

Де грози буйні і страшні,

Де вже не може буть спокою.

 

[1905]

 

«Ви не забудете мене, квітки і трави милі…»

 

 

Ви не забудете мене, квітки і трави милі,

Умру - і ви розквітнете стобарвно на могилі,

І килим ваш мої зогріє груди,

І подих ваш чекання в май розбуде,

Бо тут, в житті, на цім безладнім світі,

І груди, і життя моє були розбиті.

 

Людей я зовсім не любив. Озброєні душею,

Вони б могли літать і жить високо над землею.

Та на землі їх вабили болота й бочка гною,

І лазили вони по ним... червою.

А ті орли, що вгору піднімались,

Ті на хрестах безлюдно розпинались.

 

1905

 

«О сонце! Виглянь із-за хмар…»

 

 

О сонце! Виглянь із-за хмар,

Своїм теплом мене зогрій,

Віддай мене в обійми чар,

Візьми мене на крила мрій.

 

О сонце! Виглянь хоч на мить!

Хай вдаре золото ясне,

Хай в нім душа моя згорить,-

Спали її, спали мене!

 

29.09.[1905]

 

1906

 

 

«Нащо жити? - стогне ліс…»

 

 

«Нащо жити? - стогне ліс.-

Стільки смутку, стільки сліз!

Щоб діждатись щастя мить,

Стільки мучитись і жить!»

 

«Сонце, сонце! Світ! Весна! -

Жайворонок почина.-

Дай на тебе надивлюсь,

Дай розкошами уп'юсь».

 

Грає море: «Гей, борись!

Вгледиш степ і світ колись,

Гострі скелі розбивай

І з піснями умирай».

 

Шепчуть трави: «В час весни

Ви казкові бачте сни,

І щоб вгледіть їх хоч раз,

Не злякає доля нас».

 

І людина одмовля:

«Земле, земленько моя!

Чом тебе в одную мить

Можу клясти і любить?!»

 

13.02.1906

 

«Покохав я дівчину…»

 

 

Покохав я дівчину,

Думав, щиро, до загину,

А дівчина мене лає,

За недавність докоряє.

Гей, недобрую дівчину

Я другому комусь кину,

Сам піду я з України

На чужі якісь країни.

Гей, піду я на волю,

Щоб забуть її сваволю.

Степ травою загойдає,

Товариша прибирає.

Гей, піду я понад море -

Море хвилями говоре.

Море хвилями заграє -

Товариша прибирає.

Гей, піду я до діброви,

Щоб забути чорні брови.

Вона листям заколише,

Моє бідне серце втіше.

Гей, візьму я кобзу в руки,

Згинуть дівчата-гадюки.

Обійму її руками -

Обіллю її сльозами.

 

14.07.[1906-1907]

 

«Мій дух - труна зотлілого мерця…»

 

 

Мій дух - труна зотлілого мерця,

Вона і мрій моїх руїна.

Стаю я знову на коліна

І плачу, плачу без кінця...

 

І ви йдете! Не видко вам її,

Не чуть вам сліз моїх невтішних,

Не жалко вам квіток розкішних,

Що потоптали ви, сліпі.

 

10.06.1906

 

«В агонії лежить і корчиться дитя…»

 

 

В агонії лежить і корчиться дитя,

Розтоптане злорадно мною...

О, мати мучиться, безсилая для бою,

І та змія - любов моя.

 

Тепер ти більш червону кров

Не будеш в мене з серця пити...

Вмирай мерщій, бо сонцем світе

І зве мене друга любов.

 

[1906]

 

«Глянь, повстає поневолений люд…»

 

 

Глянь, повстає поневолений люд,

З себе кайдани і ярма зриває,

Морем шумить і про волю співає,

Гнівний, іде на розплату й на суд...

Він же не в'язень, не раб, а суддя...

Зловленим птахом тріпоче земля.

 

Сонце, що ясно світило колись,

Землю холодною ласкою [гріло]...

Сонце, сховайся навіки в блакиті!

Сонце! Сьогодні сюди не дивись:

В стумі без тебе не бути землі,-

Дикі пожежі осяють її.

 

1906