read-books.club » Класика » Земля, Василь Стефаник 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Василь Стефаник"

92
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Земля" автора Василь Стефаник. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:
Але від трийцяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.


***


- Коби-сте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.


- Сиди, Насте, тихо, а глуха-то ти давно.


- Як не глухнути в такім млині, стидайтеси, старі па­й­та­ші.


- Та чого ви слухаєте музику з беззубого гребіня? - каже Ти­мко.


- О, якого ґазду маю, видите ступня! І він ще такий храпли­вий та слинавий...


- Ти питлюєш язиком, як у млині...


- Тьфу на тебе, старий.


- Вона би ще хотіла так, як давно, аби її попліскувати по мнєкім, але, небого, вибачай, мнєкого вже давно нема.


- І це ти таке в неділю говориш, окаяннику, таже сегодні-завтра до дучі маєш забиратиси...


- Най і до дучі, а таки старих бабів не буду плескати.


Регіт, сміх, Настин кашель.



***


- Тимку, бери, мой, кліщі та тєгни зуб, та я цеї ночі по сті­нах дравси.


- Котрий зуб?


- Та на, дивиси.


Василь розняв рот і показав цілий ряд білих зубів.


- Та який дідько з зубами з твоїми? Зуби такі, що залізо перекусиш.


- А я не годен вітримати.


- Я, небоже, не буду до служби божої тєгнути.


- Терпи, як можеш, до післі служби, бо я тепер кров не буду пускати.


- І-і, кілько ти нам крові вже пустив перед службою з бороди та лица.


- То не хотічи, а це інше.


- Васи, а пробуй горівки.


Сходили діти ціле село - та й нема.


- Нешті румунешті.


- А я зараз найду, але аж на кінці села.


- А кілько нас є?


Порахували.


- Літерку як купиш, та й буде.


Всі шукали грошей, поволі, ніби невдоволені, але раді, що буде забава.



***


- Розробляйте мило, котрі голитеси, а котрі стрижитеси, то сідайте, бо сонце сходить.


- Тимку, небоже, ти тримай вже трафіку з папірками, бо як котрий віде з твоїх рук, то мусить цілу книжечку віліпити, аби кров з него не зійшла.


- Та в тебе, Миколо, така тверда борода, що я борше би ди­ку свиню віголив та пустив до церкви, ніж тебе.


- Тобі все недогода, а на Юрка нарікаєш, що має мнєкий волос.


- Бо також пустий волос, такий, як у дівки межи пахами... Ме­ні вже рука дрожить, я не знаю, як я вас доголю до кінця, а як ще котрий з вас вівернете ратиці, то таки не знаю, як вго на лаву покласти.


Сонце вже добре зійшло, як Тимкові гості сиділи обліпле­ні папірцями та чекали на горівку.


Микита врешті прийшов з пляшкою, і заки ще обголив­ся, то на столі була горівка і накроєний хліб з часником.



***


- Пиймо, бре, бо гони наші короткії Що будемо собі жалувати?


- Та нам коби цеї нехтолиці хто доносив, то ще би-с, мо, ду­бали поволі. Війта вже не кладемо, ради не вібираємо, по­слів не посилаємо.


- Все перейшло на читальню, там тепер рєд .


- От, рєд, дівки перебираютьси на парубків, парубки на дівок, обіймаютьси без встиду та сорому, весілє спра­в­лє­ю­ть та беруть грощі за білета.


- Така тепер у них настала забава, але вони мають розум, не бійси, молоді, світом бували. Польщі ані-ані не хотє, а па­нцькі грунти хотє розділити.


- Бігме, добре, ніц не кажіть, тепер з цев Польщев ніхто не годен вітримати: і маєткове, і доходове, і ґрунтове, і від псів, і від гноївки... але де що на світі є!


- Та коби могли вібороти! От дай боже здоровлє, Насте, та й не кричи на нас, бо, небого, вже-м на розході.


- Та що я вам кажу, дай боже і вам здоровля, лиш не загрійте голови, як котрих зелених свєт: люди йдуть до це­р­к­ви, село обмаєне, а ви лежите, як дуб'є, під любистком...


- Тогди був гелт­­, де ті часи?..


Довго ще балакали і Василеві на хорий зуб оставили зо два келишки.


- Та йдіть вже додому, та коли вас жінки зберуть до це­р­к­ви і коли я вімету оте волосе, кінцькі гриви з білих коней...


І вони виходили з хати зі спеченими обличчями, які сонце довгі роки пражило; воно й тепер зараз увіссалося в них, та й вони його несли до своїх домів.



***


- Зараз буде біда,- казав Микола Максимові.


- Та яка біда, а дітем від тебе зась!


- Та дітем зась, але стара. Вже чекає, аж очі відивила, аби мене чісати.


- Сам си чіши.


- А де ж би вона дала, вона ціпко любить полюванє робити в чупрі, та зараз занюхає, що-м пив горівку. Та й казане: не маєш стиду, старий, ні від сонца, ні від людий.


- То сховайси десь у стодолі.


- То пропало, вона би мене з гребенем шукала до завтра...






ДІД ГРИЦЬ



Я поїхав відвідати мого старого приятеля Гриця. Він давно оглух, і тяжко з ним перебалакувати. В руках мав зелену галузку, а коло нього на траві сидів його невеликий внук.


- В добрий час ви приїхали; я переродивси на молодого, лиш не знаю, чи на дитину зійду, чи на стару голову стиду наберу. Чую тоту музику, як моя стара йшла за мене, дуже бистрі голоси позалітали в уха. Дотепер були як оловом за­лляті. Мука бути глухому, слова в'януть на язиці, а стара лиш посмішковуєтьси з мене та пищить, як сойка, в самі вуха. А нема вже як вічів слухати та з престолів самому до них говорити. Мені з жєлю за люцьким словом не раз хо­ті­ло­си дати себе замурувати. Гірко воно, як живе ще тіло об­ро­стає коров та стає стовпом.


- Приходитьси сидіти в свої душі, як у завалені хаті, де всьо розбите і понівечене. Десь як з мраки, як з мокрого по­пелу таскати свій розбитий маєток та від спузи обтирати руки. Рідні діти такі, як чужі, я забув, що вони були мали­ми.



- Давно дуже, як нас у місті, самих господарів, богато зі­бралоси з Черемоша, з-над

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Василь Стефаник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Василь Стефаник"