Читати книгу - "Доля людини"

У комендантській — квіти на вікнах, чистенько, як у нас в гарному клубі. За столом — все табірне начальство. П'ять чоловік сидять, шнапс дудлять і салом заїдають. На столі в них початий величезний бутель з шнапсом, хліб, сало, квашені яблука, відкриті банки з різними консервами. Миттю оглянув я все це їстиво, і — не повіриш — так мене почало нудити, що мало не вирвало. Я ж голодний, як вовк, одвик від людської їжі, а тут стільки добра перед тобою… Якось затамував нудоту, але очі насилу відірвав од столу.

Прямо переді мною сидить п'януватий Мюллер, пістолетом грається, перекидає його з руки в руку, а сам дивиться на мене й не змигне, як змія. Ну, я руки по швах, цокнув стоптаними каблуками, голосно так доповідаю: "Військовополонений Андрій Соколов за вашим наказом, гер комендант, з'явився". Він і питає мене: "Так що ж, рус Іване, чотири кубометри виробки — це багато?" "Так точно, — кажу, — гер комендант, багато". "А одного тобі на могилу досить?" — "Так точно, гер комендант, цілком вистачить і навіть залишиться".

Він підвівся й каже: "Я зроблю тобі велику честь, зараз сам розстріляю тебе за ці слова. Тут незручно, ходімо на подвір'я, там ти й розпишешся". "Воля ваша", кажу йому. Він постояв, подумав, а потім кинув пістолет на стіл і наливає повну склянку шнапсу, скибочку хліба взяв, поклав на нього шматочок сала та все це подає мені й каже: "Перед смертю випий, рус Іване, за перемогу німецької зброї".

Я вже було з його рук і склянку взяв, і закуску, та як тільки почув оці слова, — мене наче вогнем обпекло! Думаю собі: "Щоб я, російський солдат, та став пити за перемогу німецької зброї?! А ще дечого ти не хочеш, гер комендант? Один чорт мені помирати, так пропади ти зі своєю горілкою!"

Поставив я склянку на стіл, закуску поклав і кажу: "Спасибі вам за угощення, але я непитущий". Він посміхається: "Не хочеш пити за нашу перемогу? Тоді випий за свою погибель". А що мені лишилось робити? "За свою погибель і звільнення від мук я вип'ю", кажу йому. Та й узяв склянку і в два ковтки вилив її в себе, а закуску не чіпав, чемно обтер губи долонею й кажу: "Дякую за угощення. Я готовий, гер комендант, ходімо, розпишете мене".

Але він дивиться пильно так і каже: "Ти хоч закуси перед смертю". Я йому на це й відповідаю: "Я після першої склянки не закушую". Наливає він другу, подає мені. Випив я й другу та знову ж закуску не чіпаю, на відвагу б'ю, думаю: "Хоч нап'юся перед тим як у двір іти з життям розлучатись". Високо звів комендант свої білясті брови, питає: "Що ж не закушуєш, рус Іване? Не соромся!" А я йому своє: "Вибачте, гер комендант, я й після другої склянки не звик закушувати". Надув він щоки, фиркнув, а потім як зарегоче й крізь сміх щось швидко говорить по-німецьки, мабуть, перекладає мої слова друзям. Ті теж розсміялись, стільцями засовали, обертаються до мене пиками і вже, помічаю, якось інакше на мене позирають, ніби лагідніше.

Наливає мені комендант третю склянку, а в самого руки тремтять від сміху. Цю склянку я випив з протягом, відкусив маленький шматочок хліба, лишок поклав на стіл. Забажалося мені їм, проклятим, показати, що хоч я й з голоду гину, та давитися їхньою подачкою не збираюсь, що в мене є своя, російська, гідність і гордість та що в тварюку вони мене не перетворили, як не старались.

Після цього комендант став серйозний на вигляд, поправив у себе на грудях два залізних хрести, вийшов з-за столу беззбройний і каже: "Ось що, Соколов, ти — справжній російський солдат. Ти хоробрий солдат. Я — теж солдат і поважаю гідних супротивників. Стріляти я тебе не буду. До того ж сьогодні наші доблесні війська вийшли до Волги й повністю оволоділи Сталінградом. Це для нас велика радість, а тому я великодушно дарую тобі життя. Йди до свого блоку, а це тобі за сміливість", — і подає мені зі столу невелику хлібину й шматок сала.

Притис я хлібину з усієї сили до себе, сало в лівій руці тримаю й розгубився від такого несподіваного повороту, що й спасибі не сказав, зробив наліво кругом, іду до виходу, а сам думаю: "Засвітить він мені межи лопатки, і не донесу хлопцям оцих харчів". Ні, обійшлось.

І на цей раз смерть пройшла мимо мене, тільки холодком від неї війнуло…

Вийшов я з комендантської на твердих ногах, а на подвір'ї мене розвезло. Ввалився до бараку і впав на цементну підлогу без пам'яті. Розбудили мене наші ще поночі: "Розповідай!" Ну, я пригадав, що було в комендантській, розповів їм. "Як будемо харчі ділити?" запитує мій сусіда по нарах, а в самого голос тремтить. "Усім порівну", кажу йому. Дочекались світанку. Хліб і сало різали суровою ниткою. Дісталось кожному хліба по шматочку з сірникову коробочку, кожну крихту брали на облік, а сала, сам розумієш, — лише губи помазати. Проте розділили без обиди.

Незабаром перекинули нас, чоловік триста найміцніших, на осушування боліт, потім — до Рурської області на шахти. Там і пробув я до сорок четвертого року. На цей час наші вже звернули Німеччині вилицю набік і фашисти перестали гидувати полоненими. Якось вишикували нас, усю денну зміну, і якийсь приїжджий обер-лейтенант говорить через перекладача: "Хто служив у армії або до війни працював шофером, — крок вперед". Вийшло нас сім чоловік колишньої шоферні. Дали нам поношену спецівку, направили під конвоєм у місто