Читати книгу - "Давнє й нове, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Її щодуху сильно натирати.
Отак попрацювавши аж до півдня,
Утомлений він ляг в свою колиску
І знов, ридаючи слізьми гіркими,
Душею став молитися до бога:
«Могучий боже, справедливо ти
Наслав на мене сю страшную кару,
Бо я, засліплений, забув свою
Обіцянку. Будь милостивий, боже,
Ще раз охорони мене від смерті
І продовжи життя моє земнеє,
Щоб я покутою і добрими ділами
Міг на спокійну смерть і на спасіння
Душі по смерті тут ще заробити».
Чи та молитва, чи то самопоміч,
Доконана у небезпечній хвилі,
Допомогла йому, доси́ть, що він,
Проспавшися, почув, що біль в нозі
Вменшився і пухлина потахає.
За кілька день він видужав зовсім
І враз із тим забув свою молитву,
Забув про те, в чім обіцявся богу,
І далі вів своє життя звичайне.
Отак пройшли ще місяці чотири.
Вже дерев’яная шкатулка в того
Господаря була трохи не повна
Найкращих камінців і різнобарвних
Кришталів. Вид їх звеселяв день в день
Господареві душу й проганяв
Із неї всяку думку про покуту,
Про добрії діла й душі спасіння.
Гадюки він берігся, як лиш міг,
Та все-таки в одну гарячу ніч,
Коли в своїй колисці пуховій
Не міг заснути, він почув її,
Як тихо виповзла йому на груди
І, висмотрівши місце, укусила
Проти самого серця.
Крикнув з болю
Укушений, та не було вже змоги
Ніяким способом собі рятунок дати.
Отак промучившися до схід сонця,
Він і помер і довгі дні лежав
У тій колисці у запертім домі,
Поки аж сморід трупа не покликав
Сусідів, що, відбивши двері дому,
Знайшли його мертвого. Не діткнув
Ніхто з них ні одної речі в домі,
Ні трупа, ні того, що з ним було.
Покликано жерців, і ті забрали
Усе добро його й мертвеє тіло.
Добро пішло на храм, а тіло, спухле
І чорне від гадючої отрути,
Не віддали священному огневі,
Лиш закопали в землю, наче стерво,
Та й і душі його добром не пом’янули.
III. ПРИТЧА ПРО СІЯННЯ СЛОВА БОЖОГО
Пішов сівач на поле й сім’я сіяв,
Та вітер сім’я десь-кудись розвіяв:
Одно попадало на биті шляхи,
І се небесні поклювали птахи;
Друге упало на тверде каміння,
І нікуди йому було пустить коріння;
А третє в мокре місце всіменило,
Там, не принявшися, воно зогнило.
Найбільша ж часть на грунт плідний упала
І труд багатим плодом увінчала.
Сей образ - перша притча то Христова,
Вона була пророцька щодо слова.
Сам він був сівачем у своїм краю,
Та, мов на камінь, у жидівську зграю
Слова його неслися і щезали;
Жиди в них правди скритої не взнали.
А що по світовому роздорожжю
Розсипалось тих слів, то птицю божу,
Усяку єресь тільки годувало,
Та плоду ніякого не давало.
А що по мокрім місці гниль пожерла -
Се ті, в яких душа в живих умерла,
Пихою вбита, лінощами й глумом,-
Таких і пам’ять пропадає з шумом.
Лиш ті, що тихі серцем і душею,
Всіх годували працею своєю,
Самі собі похвал не голосили,
Та в своїм серці духу не гасили,
Не боячись ненависті обуха,
Христові спадкоємці в царстві духа.
ДВА ЧУДА СВ. НИКОЛАЯ
I. Чудо з ковром
В славнім місті Цареграді сталася пригода:
Проявив бог славне чудо для всього народа.
На далекім передмісті там хатина вбога,
В ній робітник жив старенький і жінка небога.
Працювали, заробляли, весь вік з горем бились,
Та бідніших рятували і богу молились.
Та ще здавна звичай мали: лепта хоч малая
Йшла від них рік в рік для бідних в празник Николая.
Та змогла їх старість, слабість, годі заробити,
Ледве-ледве вистарчало з дня на день прожити.
Аж ото надходить празник Николи святого.
Як почтити день той славний, коли в хаті вбого!
Журяться старі обоє. Жінка й промовляє:
«Слухай, мужу, день Николи ось-ось наступає.
Як побрались ми з тобою, в злій чи добрій хвилі
День святого Николая ми врочисто чтили.
Чи ж на старість ми покинем звичай сей побожний?
Чи ж наш дім на сеє свято так вже й не спроможний?
Адже ж нам недовго жити, нікому й лишати,
Чи ж не ліпше все й остатнє богу в жертву дати?
Ось гляди, ковер старенький, ще моєї мами!
На, продай, а буде радість в празник сей між нами».
Муж послухав сеї ради, вельми звеселився,
Взяв ковер і, йдучи в город, богу помолився.
До базару шлях неблизький, він і поспішає,
Аж ось муж якийсь поважний його доганяє.
Привітався. «Куди, діду?» - «На базар, панотче!
Сей ковер іду продати». Що за нього хоче,
Пан питає. «Вісім злотих за новий давали,
А тепер - що ласка ваша. Ми б не продавали,
Та ось празник наш, Николи, а в хатині вбого,
А ми все привикли чтити день сього святого».
Каже пан: «Се діло добре! Твій ковер хороший,
Хочеш? Ось тобі за нього шість дукатів грошей».
«Се замного, любий пане!» - став старий казати,
Але пан узяв коверець, дав йому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Давнє й нове, Франко І. Я.», після закриття браузера.