Читати книгу - "Великі сподівання, Чарльз Діккенс"

Того дня на обід до нас було запрошено гостей: містера Вопсла, псаломника, містера Габла, колісника з дружиною і дядька Памблечука (дядьком він доводився Джо, але місіс Джо привласнила його собі) - заможного торгівця зерном із сусіднього містечка, що роз'їжджав у власному візку. Обід мав розпочатись о пів на другу. Коли ми з Джо повернулись додому, стіл був уже накритий, місіс Джо по-святковому вбрана, парадні двері відімкнені (хоч під усяку іншу пору вони стояли замкнені) для входу гостей, одне слово, все було чудово. І про крадіжку ані слова.

Надійшла обідня година, не принісши мені ніякої полегкості, з'явились і гості. Містер Вопсл, з римським носом і широкою лискучою лисиною на скронях, мав басище, яким незмірно пишався; його знайомі вважали, що тільки дай йому волю - він і пастора переплюне. Містер Вопсл і сам визнавав, що, коли б церква була «відкрита», тобто коли б кожен охочий міг правити службу, його кар'єра на цій ниві була б забезпечена. Але що церква не була «відкрита», то він і лишався, як я вже казав, псаломником. Зате «амінь» він витягував просто громохко, а перед тим, як оголосити псалом,- неодмінно увесь перший вірш до кінця,- він оглядав зібрання, немов зауважуючи: «Щойно ви почули нашого приятеля з кафедри; ну, а як вам видасться цей голос?»

Я відчиняв гостям двері, вдаючи, ніби відчиняти саме ці двері для нас звичайнісінька річ: спершу містерові Вопслу, потім містерові й місіс Габл і нарешті дядькові Памблечуку (між іншим, називати його дядьком мені заборонялося під страхом найсуворішої покари).

- Місіс Джо,- заявив дядько Памблечук, опецькуватий, завжди захеканий чолов'яга середнього віку - рот у нього був, як у риби, на обличчі пригаслі вилуплені очі, а на голові наїжачене рудувате волосся, що надавало йому такого вигляду, наче його тільки-но душили і він ще не встиг відійти,- я приніс вам на честь свята… приніс вам, добродійко, пляшку хересу… і пляшку портвейну, добродійко.

Отак щоріздва він виголошував, наче бозна-яку новину, ті самі слова, коли приносив дві пляшки з вином, тримаючи їх, мов гімнастичні гантелі. І місіс Джо щоріздва відповідала, як-от і цього разу:

- Ох, дя-дечку Пам-бле-чук! Це так мило з вашого боку!

На що він кожного разу зауважував, як і нині:

- Та як же інакше, коли ви це заслужили! Як ви тут усі, ворушитесь? А як наш півпенсик? - Останнє слово стосувалося мене.

Обідали ми з такої нагоди в кухні, а до вітальні перебиралися споживати горіхи, апельсини та яблука; переміщення це вельми нагадувало перевдягання Джо з робочого вбрання у недільне. Сестра моя того дня була надзвичайно жвава, та й узагалі при місіс Габл вона ставала товариськішою, ніж звичайно. Місіс Габл я пригадую, як сухорляву кучерявисту жіночку в блакитній сукні, схильну вважати себе вічно молодою, оскільки вона була набагато молодшою від містера Габла в ту страшенно далеку пору, коли виходила за нього заміж. Містера Габла я пригадую, як міцного плечистого дідка, який приємно пах тирсою, сутулився й так широко розставляв ноги, що коли я малим, бувало, зустрічав його на вулиці, то в нього поміж ногами бачив усю нашу околицю.

У цій чесній компанії я почував би себе незатишно, навіть якби й не вчинив тієї крадіжки. Не тому, що мене стисли з обох боків і стіл впирався мені в груди, а Памблечуків лікоть в око, не тому, що мені наказано було мовчати (хоч я й не поривався говорити) або що я мусив удовольнитись самими курячими ніжками, з яких не було ніякого наїдку, або такими глухими закамарками окосту, якими за життя свиня не мала ні найменших підстав пишатись. На це б я й зовсім не зважав, якби гості дали мені спокій. Але їм неодмінно треба було чіпати мене. Вони раз у раз переводили розмову на мою особу, щоб хоч чимось, а таки шпигонути. Мені так допікали ті їхні словесні шпички, що я почувався, наче бідолашний бичок на арені іспанського цирку.

Тільки-но сіли за стіл, і почалося. Перед самою трапезою містер Вопсл продекламував вдячну молитву на театральний манір,- що, як я тепер бачу, виглядало так, немов це виступав заправлений благочестям покруч привида Гамлетового батька з Річардом Третім,1 - завершивши її сподіванням, що ми будемо щиро вдячні творцеві. При цих словах сестра звернула на мене погляд і докірливо мовила:

- Чуєш? Будь вдячний.

- А надто, хлопче,- докинув містер Памблечук,- будь вдячний тим, хто виховав тебе власною рукою.

Місіс Габл похитала головою, докірливо втупилась у мене - мовляв, хіба що путяще з такого вийде? - і спитала:

- І чому всі діти такі невдячні?

Відгадати цю моральну загадку ніхто не спромігся, і тоді врешті категоричну відповідь дав містер Габл:

- Бо вони зроду зіпсуті.

Всі схвально притакнули на ці слова і подивились на мене якось особливо ущипливо й вороже.

Джо при гостях ще менше важив у домі, ніж без них (якщо тільки це було можливо). Але він щоразу по-своєму втішав мене й підтримував і за обідом давав по змозі більше підливи, коли вона взагалі водилася. Цього ж дня підливи було вдосталь, і Джо в цю хвилину линув її мені цілих півпінти.

Трохи пізніш, уже за обідом, містер Вопсл висловив критичну оцінку виголошеної в церкві проповіді, даючи наздогад, яку він виголосив би проповідь у тому малоймовірному випадку, якби церква була «відкрита». Ознайомивши присутніх з деякими тезами цієї своєї орації, він зазначив, що й тему сьогодні пастор вибрав невдалу, чого вже й зовсім не можна вибачити, бо тем безліч і вони «аж самі просяться».

- А й правда,- погодився з ним дядько Памблечук.- Оце точно сказано, сер! Теми для проповіді аж самі просяться, тільки зумій їм на хвіст солі насипати. Цього якраз і треба. Коли сільничка напохваті, тему шукати недовго.- Трохи подумавши, він додав: - Ось хоча б візьміть свинину. Чим не тема? Коли потрібна тема, гляньте на свинину!

- Правду кажете, сер. Ще й така повчальна для дітей,- озвався містер Вопсл - він тільки почав говорити, а я вже знав, що конче й мене сюди пришиють.

(- Ти слухай