Читати книгу - "Аліса в Задзеркальній країні, Льюїс Керрол"

- Я певна, що з цього нічого не вийде,- сказала Аліса.- Гувернантка нізащо не пропустить уроків через це. Якщо вона не зможе пригадати моє ім’я, вона покличе: «Годі, міс!» Так називають мене слуги.

- Ну, якщо вона скаже лише «Годі, міс» і нічого не додасть,- зауважив Комар,- ти можеш ухилитися від уроків. Ніби ти не зрозуміла, що саме «годі». Це жарт. Мені хочеться, щоб ти утнула його.

- Чому вам хочеться, щоб я утнула його? - запитала Аліса.- Це поганий жарт.

Комар лише важко зітхнув, і дві сльози скотилися по його щоках.

- Вам не слід вигадувати жарти,- сказала Аліса,- якщо вони так вражають вас.

Знов почулося сумне зітхання. Цього разу, здавалося, Комар вклав самого себе в зітхання, бо коли Аліса подивилася на гілку, там не було нікого. Вона вже змерзла, сидячи так довго нерухомо, тому підвелася і пішла.

Незабаром вона вийшла на галявину, за якою починався ліс. Це був надзвичайно похмурий ліс, і Аліса побоювалася ввійти в нього. Проте, трошки подумавши, вона вирішила іти далі.

- Я нізащо не хочу іти назад,- подумала вона. А це був єдиний шлях до Восьмого квадрата.

- Це, мабуть, той ліс,- задумливо сказала Аліса,- де речі не мають назв. Цікаво, що станеться з моїм ім’ям, коли я зайду в ліс? Мені не хочеться залишитися без нього. Адже тоді доведеться давати мені нове ім’я, і я певна, що воно буде жахливе. Але як буде смішно розшукувати створіння, яке дістане моє ім’я! Це, розумієте, нагадує оголошення про загублених собак: «озивається на ім’я «Швидкий», в мідному нашийникові…» Лише уявіть собі, доведеться гукати всіх «Аліса!», доки хтось не обізветься! Проте, якщо у них є розум, вони взагалі не обізвуться.

Перебираючи все це в думках, вона підійшла до лісу. Це був темний, прохолодний гай.

- Як би там не було, дуже приємно,- сказала вона, коли ступила під тінь дерев,- після такої спеки опинитися під… під… чим? - продовжувала вона, дуже стурбована тим, що не могла пригадати потрібного слова.- Я хочу сказати, опинитися під… під… під… цим, розумієте! - і вона поклала руку на стовбур дерева.- Як же це називається? Чи воно не має назви?.. Ну, звичайно, не має!

Вона мить постояла мовчки, роздумуючи. Потім раптом почала знову:

- Отже, це трапилося все ж таки! Як же мене звуть? Спробую пригадати. Мушу! - Але її рішучість мало допомогла. Після довгих роздумів вона змогла сказати лише: Л, я знаю, моє ім’я починається з Л!

Тут з лісу вийшов молодий Олень. Він дивився на Алісу великими, лагідними очима, але зовсім не боявся її.

- Іди сюди! Іди сюди! - промовила Аліса і простягла руку, щоб погладити його. Але Олень трохи відскочив і продовжував дивитися на неї.

- Як тебе звати? - нарешті заговорив Олень. І який ніжний і ласкавий голос був у нього!

«Якби я сама знала!» - подумала бідолашна Аліса. Вона сумно відповіла: - Зараз ніяк.

- Подумай ще раз,- порадив Олень.- Так не годиться.

Аліса подумала, але з цього нічого не вийшло.

- Будь ласка, скажіть, як вас звати? - несміло промовила вона.- Можливо, це допоможе мені.

- Я скажу тобі, коли ми відійдемо трохи далі,- сказав Олень.- Тут я не можу пригадати.

І ось вони пішли лісом. Аліса ніжно обняла Оленя за м’яку шию. Так вони дійшли до іншої галявини. Тут Олень раптом підскочив і звільнився від обіймів Аліси.



- Я Олень! - гукнув він радісним голосом.- Ой лишенько! Ти людська дитина! - В його чудових темних очах майнув жах, і наступної хвилини він стрімголов помчав геть.

Аліса дивилася йому вслід, ладна заплакати від досади, що її маленький супутник так раптово зник.

- Але тепер я знаю своє ім’я,- сказала вона.- Це трохи втішає мене. Аліса… Аліса… Більше я його не забуду. А зараз, за якою з цих стрілок мені слід іти, цікаво?

На це запитання не важко було відповісти, бо була лише одна дорога через ліс і обидві стрілки вказували на неї.

- Я з’ясую це - сказала Аліса собі,- коли дорога розділиться і вони будуть вказувати різні напрями.

Але це, здавалося, ніколи не трапиться. Вона ішла далі і далі, дуже довго, але щоразу, коли дорога роздвоювалася, обидві стрілки вказували той самий шлях. На одній з них був напис «До Близнюка», на другій - «До Близняка».

- Мабуть,- нарешті вирішила Аліса,- вони живуть в одному будинкові. Як я не подумала про це раніше… Але я не можу затримуватися у них. Я лише зайду, привітаюсь і запитаю, як вийти з лісу. Тільки б дістатися до Восьмого квадрата завидна!

Вона все йшла, розмовляючи сама з собою, доки, круто звернувши, не наткнулася на двох маленьких товстунів. Вона побачила їх так несподівано, що злякано відсахнулася. Але за мить оволоділа собою, певна, що це, мабуть, були двійники.



Вони стояли, обнявшись, під деревом. Аліса зразу впізнала кожного з них, бо у одного на комірі було вишито «нюк», а у другого - «няк».

- Мабуть, у кожного з них на комірі ззаду вишито «близ»,- сказала вона собі.

Вони стояли зовсім нерухомо, і Аліса навіть забула про те, що вони живі. Вона обійшла їх кругом, щоб побачити, чи було слово «близ» вишито на їхніх комірцях, і аж здригнулася, почувши голос того з двійників, у якого на комірі був напис «нюк».

- Якщо ти вважаєш, що ми воскові ляльки,- сказав він,- ти зобов’язана заплатити. Воскові ляльки не показують даром. Аж ніяк!

- Навпаки,- додав той, хто мав напис «няк»,- якщо ти вважаєш, що ми живі, то зобов’язана розмовляти.

- О, даруйте! - це все, що Аліса змогла відповісти, бо слова старовинної пісні дзвеніли