Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

- Мєрзавец. Четирє часа под ружйо с полной викладкой.

- Лодирь. На троє суток под арест.

- Симмулянт. Десять нарядов внє очереді...

Коли черга дійшла до мене, і я сказав своє прізвище й місце народження, фельдшер не стерпів, щоб не спитати напівголосно:

- Ти же, кажется, хахол, а гаварішь чісто па-русскі?

Кайціюс упився в мене очима. Я відказав:

- Говорю літературним русским язиком.

Золоті окуляри у лікаря здригнулися, він наставив руба голову, схиливши лоба вниз, і не відривав од мене погляду. Я сподівався, що зараз господін доктор перевершить свою майстерність у високих словесних вправах і, не відводячи свого погляду, не змигнувши, дивився йому просто в вічі, в блискучі скельця окулярів.

Я тремтів, як тремтіли і всі попередні оглядувані, і ті, що були ще позад мене, бо всі ми неймовірно померзли, голі, босими ногами на холодній кам'яній підлозі стоявши. А передчування гострої образи, що ось-ось опалить, сипнувши гарячим приском похабної лайки з перекривленого рота лікаря, вмить розлило по жилах мені струмки гарячої крови, і я заспокоївся. Перестав тремтіти.

Кайціюс мовчав довгу-довгу хвилину.

- Здоров? - тільки й спитав, нарешті.

- Здоров! - одказав я, гіпнотизуючи його шкельця.

- Пшшшшол! - гукнув він, і щось буркнув фельдшерові.

І вже одягаючись аж у передпокої, я чув, як належну мені порцію брудної лайки виливав "Кайтус" удвічі, утричі, а може й удесятеро лютіше на голову тому, чия черга ставати на медичний огляд припала після мене.

Не думаю, щоб на випробуваного у всяких життьових пригодах шляхетного лікаря вплинула моя репліка фельдшерові, - тепер я, маючи пізніший досвід, коли в найтрагічніші хвилини життя, стрічаючися з ворогом очима, рівним, глибоким поглядом обеззброював нераз його, - тепер я маю підстави думати, що й тодішній мій, незатурканий ще солдатською муштрою, прямий, упертий погляд зломив солодкі наміри лікаря - смачно, за звичкою, вилаятися, облити брудом іще одну, чергову залякану людську істоту, і "Кайтус" тільки й спромігся на останній удар, неначе батогом хльоснувши зневажливим: "Пшшшол!"

А пізніше, в казармі, я довідався про цілком незаперечний факт із галузі "кайтусівських" методів лікувати солдатів.

Якийсь новобранець, саме нашої, восьмої роти, невдовзі перед тим, як до роти потрапив я, раптом занедужав і в гарячці ледве дійшов до околодку. Не міряючи температури, на що взагалі не було звички в цьому пристановищі військової ескулапії, "Кайтус" виявив, що у хворого брудні, немиті ноги.

Не розпитуючи далі, він написав у книжці, за звичкою:

"Мєрзавец. 4 часа с полной викладкой".

"З повною викладкою" - це значило простояти на місці двічі по дві години, ні на хвилину не ворухнувшися, з рушницею на плечах і з повним солдатським навантаженням, що разом давало рівно два пуди ваги. За час стояння людина достоту вмлівала, під підошвами чобіт ставало мокро, після двох таких годин людина три дні почувала себе розбитою, хворою.

Сердешний хворий не витримав і перших двох годин, бо ще до околодку йшов з температурою, мабуть, до 40, і там таки, під рушницею з викладкою захитався, впав і скінчив своє молоде життя. І коли "Кайтусові" довелося оглядати трупа, щоб констатувати причину смерти, він побачив, що ноги у померлого знову не помиті, і люто гукнув:

- Га, негіднику! Шкода, що не знав я - був би не чотири, а дванадцять годин прописав...

Цілком зрозуміло, що ніякого слідства в справі смерти одного з сотень тисяч одірваних од родин, од людського життя, ніхто ніколи не провадив, винних не шукали, і про цю подію тільки пошепки переказували один одному затуркані солдати в хвилини товариської відвертости поміж собою, та й то пильно озираючися, щоб не підслухав, буває, розмови унтер чи навіть єфрейтор - "отдєльонний".

І ось я - в казармі. Довге, старе, з низенькими стелями й попрочовганою до вибоїн підлогою приміщення, заставлене густо ліжками, з окремою кімнатою-закутком, прибраним на церковний лад: тут велика ікона Божої Матері з мідяною дощечкою, з якої виходило, що "ікону сооружено на средства ніжніх чінов" цієї роти, із невгасимою лямпадкою, на оливу для якої кожного місяця збирано з нашої платні копійки, та з чимось подібним до церковного аналою, застеленого червоною матерією.

У другому кутку цієї кімнати - простий, дерев'яний стіл без шухляд, нічим не вкритий, для вартового (днювального).

По стінах казарми давно-давно поналіплювано, дуже тепер позасиджувані мухами і вицвілі від часу, галасливі малюнки-олеографії з описом героїзму російських солдатів од найдавніших часів. Найбільше тут оповідалося про те, як гинули, вірні присязі, вартові на чатах, що їх за певних обставин забули змінити з варти.

Оповідання про це були такі беззмістовні, такі безглузді, що ніяк не вкладалися в звичайні людські розуміння і здавалося мені, що такий спосіб агітації за дисципліну (кожен же випадок, звичайно, кінчався "самовідданою" смертю вірного служаки), діяти мусів на солдатську масу якраз у напрямку протилежному.

Проте, в своєрідній "політграмоті", якої навчали нас ранками "дядьки" єфрейтори, ті безглуздо-дурні й виразно фальшиві картинки правили їм за найбільше наочне приладдя, щоб утовкмачувати в голови мало, або й зовсім неписьменних новобранців розуміння військового обов'язку.

Рівно о шостій (так починався день) вартовий горнист надворі вигравав уранішню зорю, ми всі, як опечені, зривалися з ліжок, прибирали постіль, умивалися, чистили чоботи, начищали, до сліпучого блиску,