Читати книгу - "Мисливці за орхідеями, Франтішек Флос"

Долину оповило густим димом; нашим друзям доводилося пильнувати, щоб вогонь не поширювався за межі багаття.

Озброївшись ломаками, вони збивали полум'я, як тільки воно заповзало надто далеко. В траві раз по раз мелькали гадюки, ящірки й гризуни, які рятувалися втечею до лісу. Та пастух запевняв, що ще більше цієї нечисті втекло непомітно.

Коли багаття вигасли, всі взялися до сокир і кіс. До вечора місце було розчищене, й стомлені мандрівники лягли спати на возах. Лише індіанці всілися навколо багаття, обхопивши руками коліна, дрімали й про щось думали.

Наступного дня, поки люди дона Фернандо будували хатину зі стовбурів дерев та привезених дощок, троє озброєних європейців вийшли оглянути навколишню місцевість, а коли пощастить, то дещо й уполювати. Для Франтішка Долежала головне було знайти дерева, що на них, як він знав з досвіду, трапляються рідкісні види орхідей. Тому він неймовірно зрадів, побачивши неподалік на височині гарні міцні дуби, вільхи, в'язи, лаври та акації. Франтішек сподівався знайти там і хвойні породи — сосни та ялини.

Зате Єнік ніяк не міг розстатися з лісовими галявинками. Він зовсім не захоплювався дикими фуксіями, геранями, величезними фіалками й цініями — його вабили великі пістряві метелики з блискучими перламутровими крильцями та гарні птахи. Хлопець дуже шкодував, що не знає їхніх назв, але, почувши, що метеликів у Мексіці більш як шістсот видів, негайно відмовився од спроби запам'ятати ті назви.

Раптом Єнік злякано шарахнув убік і кинувся до Вацлава, весь тремтячи зі страху.

— Що з тобою? Ти щось побачив?

— Цсс, тихо, бо розбудиш! — прошептав хлопець, показуючи на блискучий клубок — плямисту змію, яка лежала непорушно, немов грубезний сталевий канат.

Вацлав хотів вистрелити в неї, але дон Франтішек стримав його:

— Не витрачай даремно заряду — це однак не допоможе. Краще покличемо сюди індіанців, вони знають, як і що з нею зробити. Та ви погляньте он туди! — вигукнув він зненацька й показав на сполохану зграйку звіряток, схожих на мишей. — Бачите, як тікають? Напевно, десь поблизу полює ще одна змія. Атож, атож, подивіться он туди! Бачите, в траві щось блищить?

Єнік і Вацлав аж подих затамували, побачивши, як швидко й спритно наздоганяла змія беззахисних звіряток.

Єнік раптом засмутився: йому було дуже шкода цих маленьких гризунів. Даремно дон Франтішек переконував його, що такий уже неписаний закон джунглів: дужий перемагає слабкого.

Зненацька десь неподалік пролунав пронизливий крик, і Єнік злякано притулився до Вацлава.

— Ех ти, герой! — засміявся дядечко. — Це ж тільки папуга! Подивись, цей пістрявий чепурун вітає нас у своїй домівці.

Цієї миті більш як десяток вивірок вискочили з лісу й метнулися через поляну до велетенського дуба. Вони спритно видряпалися по його міцній корі на самий вершечок і, розпушивши свої хвости, почали з цікавістю дивитися на просіку. А за. кілька секунд повз мисливців промчав і щез у лісі на смерть переляканий заєць.

— Увага! — крикнув своїм супутникам дядечко Франтішек. — Наготувати рушниці! Тут полюють не лише змії!

Сховавшись за дуб і затамувавши подих, мисливці чекали, хто з'явиться на поляні.

— Одверто кажучи, час до полювання не дуже підходящий, — пошепки зауважив дядечко. — Хижаки виходять на лови лише вночі. Напевно, ми ненароком порушили в одного із них солодкий сон — ото він і виліз із свого барлога серед ясного дня.

Раптом Вацлав побачив звіра. Гордий з того, що перший помітив його, він похапцем вистрелив, але, мабуть, схибив, бо звір щез у заростях. Судячи з його слів, це могла бути або пума, або просто дикий кіт.

Вацлаву, замість похвали, довелося вислухати розумну пораду: стріляти треба тільки влучно й не тривожити даремно всіх лісових мешканців.

Друзі повернулися ні з чим, і пастух порадив дону Франтішку піти вниз уздовж потоку й засісти де-небудь у затишному куточку — можливо, й пощастить щось уполювати.

— Розумію, — мовив дядечко. — Ви маєте на увазі оленів? Але ж м'яса у нас поки що досить! Я не люблю вбивати звірів без потреби.

— Ваша правда, — погодився пастух. — Ми теж не вбиваємо звірів без потреби. Тільки от завтра ми повинні повернутися на ранчо, а там усі дуже зраділи б, якби ми принесли шматок оленини, а надто молодої.

Цей аргумент переконав дядечка Франтішка. Звелівши нікому не відлучатися з табору, він пішов уздовж потоку. Швидко знайшов місце, куди вів лабіринт стежинок. Очевидно, олені ходили сюди пити воду. Сховавшись у кущах, дядечко Франтішек почав чекати.

Сонце вже от-от мало зайти, й зеленкувата лісова сутінь поступово забарвлювалася в рожеві тони. Звідкись здалеку долинало кумкання жаб; легкий вітрець шелестів у кронах дерев; десь скрикнув птах. Надвечір тихе дзижчання комашні змовкало.

Дядечко Франтішек геть забув про полювання. Він ліг на зелену траву, і йому пригадався рідний край, рідне полабське село, де точнісінько так само цілі ночі в ставку під лісом скрекочуть жаби. Перед ним постав його батько, сільський учитель, який сидить біля школи під липою і задоволено попихкує люлькою на довгому цибусі. Побачив він і матір, яка поралася на подвір'ї. Франтішку навіть здалося, що він чує її рідний голос.

Пригадалися йому й друзі дитинства. Цілісінький день бігали вони разом і пустували на сільському майдані, аж поки не посутеніє й батьки не покличуть вечеряти та спати.

Нараз дядечко Франтішек підняв голову. Метрів за тридцять од нього стояла олениця, а поруч з нею маленьке оленя. Поки оленя пило, вона сторожко прислухалася до кожного підозрілого шерхоту.

Дядечко Франтішек якусь хвилину дивився на цю зворушливу картину, відтак тихо відповз назад і повернувся до табору.

— Вітер дув з мого боку, і нічого сьогодні не нагодилося мені на мушку, — пояснив він пастухові, не звертаючи