Читати книгу - "Голубий Птах, названий син ірокезів, Ганна Юрген"

А потім Георг впав у якесь чорне підземелля. Напруження і хвилювання, пережиті за останні дні, розтанули у свинцевому сні. Хлопець уже не чув, як хтось поклав йому під голову хутро.

Ритмічне гупання з чіткими подвійними ударами розбудило хлопця. Він прислухався до м'якого стуку, що долинав знадвору. Розмірений такт, здавалось, наче трохи віддалявся.

Георг ламав собі голову: що воно таке? Де ж це він взагалі? Перед ним миготів вогонь, дим від якого, наче голуба завіса, висів під отвором у даху. Звідти падало м'яке денне світло. З жердин під дахом звисали в'язки трав, сушене листя і вірьовки з жил. Поміж балок хлопець бачив внутрішню сторону покрівлі, бо у кімнатці було тільки півстелі. Чи, бува, не з горища вчора ввечері діставала жінка миски та ложки з пташечками?

Поступово почав пригадувати: подорож по річці на човні закінчилася… Він прислухався, але в хаті ніщо не ворухнулось. Встав, прокрався коридором до дверей і виглянув надвір.

Перед хатою побачив свою опікунку, що стояла з якоюсь жінкою біля дуплистої колоди, обидві по черзі гупали в колоду дерев'яними товкачами: так-так, так-так. Товкачі посередині були трохи тоншими, щоб зручніше тримати їх. Георгові пригадався пісковий годинник тітки Рахель: ці товкачі справді нагадували собою видовжені піскові годинники.

Хлопець повернувся до хати, сів на високому порозі кімнати і з цікавістю роздивлявся стіни. Очевидно, вся хата складається з великих волячих шкур, прив'язаних до стовпів і жердин. Ніде не видно ані щілиночки, не те що у батьківському дерев'яному будинку, який, скільки б не законопачували мохом, ніколи не був щільним. На якусь мить перенісся думками у Рейстаун. Де тепер батьки?

Гупання стихло. Незабаром у коридорі замайоріла голуба кофта та біла пов'язка на лобі у його захисниці. Прозвучали привітні слова, а під казаном затріскотіли свіжі дрова. Георг замислено дивився на пару, що, змішавшись з димом, вихором неслася в отвір у покрівлі, і подумав про маїсову кашу з м'ясом. Як же йому називати цю добру індіанку? Мабуть, найкраще «тьотя», хоч насправді вона йому не тітка.

Але замість того, щоб дістати мисочку, жінка жестами пояснила Георгові, що треба роздягнутися. Хлопець скинув штанці й куртку, а натомість вона пов'язала йому лише пов'язку на стегна. Потім із всіляких горщиків почала розмальовувати Георга різноколірними мазями. Хлопець щось запитував, але незрозумілі відповіді пролітали мимо його ушей. Нарешті індіанка закінчила свою справу, взяла хлопця за руку і попрямувала з ним до дверей.

Не помітив Георг іскристого ранку. Неспокій, що мучив у дорозі, знову оволодів ним, як тільки хлопець побачив кілька десятків індійців, що стояли на березі річки. Їхні обличчя відсвічували свіжими фарбами, а на маківках стирчало строкате пір'я. На плечах чоловіків теліпались яскраво-червоні і блакитні формені мундири.

Та небагато з того всього побачив хлопець. Троє дівчаток такого ж віку, як і він, оточили його і потягли у воду.

Ніхто не мовив ні слова. Полонений безпорадно озирався, шукаючи свою захисницю, але так і не побачив її. Він пручався з усієї сили, упиравсь ногами в пісок, падав навзнак, а дівчатка смикали й волокли його крок за кроком все ближче до річки, аж поки нарешті опинились по пояс у воді.

Вони намагалися занурити хлопця. Георг од жаху забився всім тілом. «Хочуть втопити», майнула думка, і він почав захищатися ще енергійніше. Він одбивався, дригався, а дівчатка, обхопивши його з усіх боків, тисли голову донизу. Серед метушні і криків бешкетниць хлопець не чув голосного сміху, що долинав з берега.

У відчаї він прикидав віддаль на той бік, чи зміг би переплисти, і востаннє зібрав усі свої сили. Раптом почув біля самого вуха: «Не бійся, тобі нічого не станеться!»

Вражений, він озирнувся: хто ж то говорить по-англійськи? Це була та сама дівчинка, яку вчора ввечері тітка називала «Малія».

Георг перестав одбиватися, і його занурили. Поки він хапав повітря, пирхав і бризкав, троє індійських дівчаток обмивали його. Вся фарба безслідно зникла з тіла. Після цього хлопця вивели на берег, і всі разом урочистою процесією рушили до однієї з хат.

Ця хатина теж була зроблена з шкір і жердин. Всередині, в центрі єдиної тут низенької кімнати, палало вогнище. Біля нього стояла знайома Георгові тітка. Дівчатка обтерли хлопця великими жмутами пір'я, а тітка допомогла йому вбратися в новий незвичайний одяг. Спочатку натягли пару легінгів — вузьких шкіряних панчіх, що сягали аж по самі стегна, потім вузеньку хустку, яка проходила поміж ногами, а спереду і ззаду була затягнута під пояс і кінцями вільно звисала вниз, і нарешті сорочку з червоної матерії та пару мокасинів з вилогами, вишитими різнобарвними нитками.

Як тільки нове вбрання перетворило його на індійця, хлопець повинен був одразу ж сісти навпочіпки на циновці біля вогнища. Решта чоловіків розмістилися навколо на долівці, запалили люльки і мовчки курили.

Оглядаючи серйозне і урочисте коло, хлопець втупився здивованим поглядом у чоловіка, в якого на плечах буй голубий формений мундир. Чи це бува не той, що потяг його веслом, а тут привів до тітки? Хлопець крадькома позирав на нього: вузькі очі майже сходились на переніссі, тонкий зігнутий ніс — усе це було йому знайоме. Не можуть же кіноварні плями, що тепер замість чорних поперечних смуг прикрашають його обличчя, обманути хлопця. Ні, цих гострих рис обличчя йому так скоро не забути.

Ось вождь, у якого з волосся на маківці стирчать шість великих орлиних пір'їн, передає йому хутряний мішечок з губкою, кресалом і кременем, а до всього ще й томагавк. Потім вождь почав говорити, а знайомий, з хижим носом, перекладав кожне речення чудною англійською мовою без «р».

— Сину мій, ти тепер плоть від нашої плоті, і твоя кість від нашої кості. Сьогоднішня церемонія вимила до останньої краплинки кров білих із твоїх жил. Тебе прийняли до ірокезів, як білі називають синів Довгої Хати, і від сьогодні ти наш. Ми любимо тебе, і ми