Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

пішли, хлопнем по сто, дивись, показує рукою на всіх нас, ми давно так не збиралися. Гебельс знічується, переминається з ноги на ногу, очі хаотично бігають, видно, що він почувається невпевнено, наче це його харить, нє, нє, пацани, іншим разом. Ми мовчки переглядаємося, за моєю спиною Машталір шепоче, що Боря змінився.

— Здоров, козаки, — підходить до нас вусатий рухівець із сивим волоссям. — Борисе, це твої друзі? Славні хлопці, нам такі треба! Файних маєш друзів.

— Так.

— То як, буде Україна вільна? — запитує й плескає Петра Григоровича по плечу, той обережно скидає з себе його руку й перепитує: Україна? Не Ефіопія ж… сміється рухівець.

— Україна, о, я, я натюрліх, — відповідає, потім розвертається до Борі й кричить: Гебельс, хайль Гітлер! По–нацистськи відкаблучує і викидає вгору правицю. Рухівець втухає (певно, охуїв на місці), його морда відразу стає понурою й розгубленою, він швидко зирить по сторонах і запитує в Гебельса, що це за йолоп, звідки він узявся, тут же купа кагебістів, він що, не розуміє, що це таке, Борисе, га? Той нічого не відповідає й опускає очі. Я відводжу Гебельса вбік, Боря, ти з нами? — запитую, він довго на мене дивиться з незрозумілим виразом обличчя й заперечливо киває головою; ну, тоді бувай, ко–за–че, перекривлюю рухівця, відходжу до своїх. Він тепер не Гебельс, пацани, він тепер Козак. Ха, ха, як низько пал сікам.

5

Зсуваємо чотири квадратних столики до купи й сідаємо за них. Нас — до двох десятків. Скидаємося, купуємо п'ять снарядів «столичної», три трилітрові банки абрикосового соку, а ще купу бутербродів із сиром. У гадючнику стовпом стоїть цигарковий сморід. Бодьо Машталір не п'є, з ним «за компанію» не п'ють Коновал і Юра Пиж, наріки срані. У глибині залу за невеликим столиком я помічаю Сашу Машталіра і Мавпу, вони бухають і розмовляють, біля них дві тьолки, одну з них, чорноволосу, я, здається, раніше бачив. Старший Машталір нас також помічає й вітається легким помахом руки. Через хвилин десять–п'ятнадцять нас залишають Коновал, Пиж і ще два пацики, які разом варять на хатах і двігаються. Знову пішли варити, придурки, каже Риня. Тобі не по барабану? — запитує Петро Григорович. По барабану, тільки шкода, коли нормальні пацани самі себе закопують, через рік вони ж будуть опущеними, он, сьогодні скільки їх повзає навколо, а рік–другий тому були ж серйозними пацанами, брали кубки; Ваняна знаєте? Да, каже Бодьо. Здохнув, як собака, а був найкращий хокеїст, може, найкращий у Західній Україні; пауза; згадую, як кілька років тому взимку ми ходили усім двором у Комсомольський парк на хокейний майданчик дивитися, як грає Ванян: цей чорнявий невисокий вірменин, який носився на ковзанах, як ненормальний, на полі таке чудив із клюшкою, що не вкладалося в голові; пригадую, як один із дядьків, котрий стояв неподалік і спостерігав за хокеєм, сказав, що він, якщо не скурвиться, може потрапити в збірну СРСР. У всякого своя доля, сміється Діма Дефіцит. І свій шлях широкий, вставляє незнайомець із Глибокої. За це і вип'єм, кажу я. Наливаємо, стукаємося склянками і перехиляємо. Від горілки кривлюся, запиваю соком, пхе, кожного, пацани, гребе по–своєму, он зустріли тільки–но Гебельса, все починалося ніби нормально — бля, балачки з татом чи дідом, книжечки, ше якась хуйня, а тепер штемп стоїть біля прапора і всьо; пауза; торба — це просто торба — він не розуміє, шо це смішно, шо він повний лох, шо це, шо це… зоопарк, бляха. Да, Гебельс став зомбі, сміється Петро Григорович, він не доганяє, що це показуха. Пауза. Толян, але ж він так не думає, дивиться на мене Риня. Шо ти хочеш цим сказати? я тебе не розумію?

да, не думає, але ж ми це бачимо, да? ну, я все розумію, на — Україна там, вільна, всі ці діла — це все класно, але ж якого бена стовбичити біля прапора щодня, місяцями? і триндіти язиком із такими ж, як каже Петро Григорович, зомбі? шо від цього зміниться? шо ці п'яні балачки дають — вільну Україну? вони ж збираються там, а потім ідуть бухати, ліпше комусь балду відірвати… за вільну Україну, а не пиздіти; пауза; все це хуйня… а, махаю рукою, хай Гебельс сам розбирається. До мене й Рині киває старший Машталір, аби ми підійшли до його столика. Мавпи і двох тьолок нема, мабуть, пішли курити на свіже повітря. Ми сідаємо біля Саші, а він каже: мій малий шо, навіть до брата підійти не хоче? Бодьо! — гукаю його, і менший Машталір підводиться, у цілковитій тісняві човгає стільцем, інші пацани підсуваються до столу, аби він мав можливість пройти біля стіни. Саша накидається на нього з питаннями, чьо не в спортзалі? хочеш область просрати? чого бухаєш і куриш, а? чьо бухаєш? слабак, да? Бодьо спершу виправдовується, що прийшов просто, за компанію, і взагалі, що тіпа вже дорослий вирішувати, що йому варто робити. Бачите, як зі старшими розмовляє, посміхається Саша, на шо брат відповідає: можу й не так говорити. Саша запитливо дивиться на Бодю, наче хоче запитати, чи це часом не виклик; завтра зранку бігати підемо, і не забудь дві пари рукавиць, побоксуємо, подивлюся, чи ти ще не скурвився з цими жуліками. Ми сміємося, а я старшому Машталіру кажу, аби остерігався, бо брат із кожним роком махає кулаками все краще, не помітиш, як по балді настріляє, або, чого гіршого, зламає носа. Ти мене за пенсіонера вважаєш? — пожвавлено запитує він, я вас, гімнюхів, трьох покладу, навіть коли буду вгашений. Саня, ми в цьому не сумніваємося, озивається Риня, але ж ти знаєш, молодість — це така штука, яка з кожним днем бере своє, а старість… він не встигає доказати, бо старший Машталір хапає його за шию, стискаючи її в міцному захваті й починає давати по голові фофани, Риня пручається і кричить, Саня, більше не буду, відпусти, болить. Жуліки, сміється Саша, потім простягає брату гроші, аби купив пляшку, й несподівано звертається до мене: а ви завжди таким табуном ходите? Не розумію, про шо він. Нєа, тільки деколи, а