Читати книгу - "Стріла Всесвіту, Світлана Володимирівна Ягупова"

подивився в бік відсіку, де зеленів аварійний люк для переходу в допоміжну ракету. У ній не було автопілота, а враховуючи, що стартувати б їй довелося з борту тихохідного корабля застарілої конструкції, Ірвінгові шанси залишитися живим і дістатись на Землю були зведені нанівець.

Поштовий корабель, наче по рейках, рухався двома паралельними променями, що стабільно проектувалися з Землі. Тому навіть на міліметр змінити орбіту, аби уникнути зіткнення з метеоритом, Ірвінг не міг. Але ж у нього була ще одна змога врятувати життя, про яку він одразу не подумав. Якщо розвинути максимальну швидкість, можна проскочити перед метеоритом. Звичайно, після прийняття такого рішення можливість літати буде втрачена для Ірвінга назавжди. А втім, працюють же якось люди і в наземних службах космодромів…

— Давай спробуємо застосувати форсаж на двигуни, — запропонував Ірвінг комп’ютерові.

З хвилину той займався підрахунками, аж ось нарешті видав інформацію:

— Цим самим ти, здається, врятуєш моє життя. Якщо обшивка витримає, якщо двигуни не підведуть, — неначе проскочимо. Так що натисни на педалі!

Ірвінг зробив кілька глибоких вдихів і видихів, аби серце не вискакувало з грудей, потім спробував встановити ноги так, щоб вони не тремтіли, й простягнув руку до реле швидкостей…

* * *

— …Сміливий цей хлопець Ірвінг Інтем, — зауважив голова випускної екзаменаційної комісії Міжнародної Академії Космонавтики доктор Франчак. Він уважно стежив за екраном монітора, на якому було видно Ірвінга, що почав збільшувати швидкість поштового корабля. — Він прийняв найвідчайдушніше, але, як на мене, найслушніше рішення.

— Маєте рацію, сер, — поштиво кивнув головою один з його помічників.

— Звичайно ж, маю рацію! — усміхнувся доктор Франчак. — Я був таким самим, як і він. І попри класичне правило космічної служби про те, що збереження космічного корабля, коли, звичайно, на ньому нема пасажирів, не варте життя космонавта, ніколи б не катапультувався, аж поки не використав би останню можливість врятувати корабель.

— Це один із кращих наших курсантів, — зауважив хтось із присутніх. — Пам’ятаєте, сер, ви звернули на нього увагу ще кілька років тому, під час навчальних стрибків у воду?..

— Ні, не пам’ятаю, — сухо відповів доктор Франчак. — Та що б там не було, цей мужній хлопець може вважати, що звання пілота космічних кораблів йому вже присвоєно.

Трохи помовчавши, додав:

— Гадаю, він далеко піде. Мужні люди завжди далеко йдуть…

Олексій Кутинський
ЗАГАДКОВИЙ ПОГЛЯД

Все це почалось в ніч на вівторок 1 березня 198… року. Мені приснилося страшне диво, і я кинувся тікати. Продирався крізь хащу первісного лісу, добрався до дороги, але вийти на галявину не наважувався… І недаремно — з-за повороту виїхало кілька озброєних мечами вершників у підбитих хутром плащах і малахаях. Того, що був попереду, я звідкись знав…

Прокинувся від страху і вже не заснув. День пішов шкереберть. На роботі не міг зосередитись. Все мене дратувала. Забрав свої папери і пішов працювати додому. Але тільки-но сів за стіл, як задзвонив телефон.

— Добрий день, це Андрій Максимович? Вас турбує Матусевич, слідчий… Пригадуєте? Хочу з вами зустрітися… Якщо не заперечуєте, я до вас зайду… Хвилин за двадцять. Згода?

Мій тривожний стан посилився. Звідки він знає, що я вдома?.. Ніколи до мене не приходили слідчі… Що йому треба від мене? Не без зусиль пригадав його ім’я: Василь Прокопович. З місяць тому цей слідчий викликав мене як свідка в справі якогось художника, що помер при загадкових обставинах. Виявилось, що я зустрічався з цим художником кілька років тому. Однак я нічого не міг пригадати. На тому й скінчилось…

Мою дружину, Надійну, не викликали у цій справі, хоч вона теж брала участь у зустрічі і навіть пам’ятала, що до майстерні художника ми потрапили з іншими знайомими після святкового обіду і що всім тоді було дуже весело.

Я нашвидкуруч приводив вітальню в найкращий вигляд. Кіт Мурко нервово снував по кімнаті…

Розчинились двері, і до квартири увійшла Надійна з нашою дочкою Оксаною.

— Щось сталось? — стривожилась вона.

— Має прийти слідчий… Той, що викликав мене в справі художника…

— Маджака? Чиє життя взяла картина?

— Ти наче віриш у цю нісенітницю?

— Якось же померла людина… Молода, здорова і раптом — мертва. Сидить перед картиною з переплетеними ногами…

Дзвінок зупиняє Надійну. Входить слідчий. Він у цивільному, з важким плескатим пакунком. Показує Надійці посвідчення, рекомендується. Ми запрошуємо його сідати.

— Приніс вам картину, — каже він, розгортаючи пакунок, — це остання робота Петра Маджака.

— Та, що вбила його? — жахається Надія, затуляючи собою Оксану.

— Наскільки мені відомо, Маджака ніхто не вбивав, — заспокійливо говорить слідчий, ставлячи картину біля стіни.

— Навіщо ви принесли її? — обурюється Надійка.

— Вона ваша…

— Це не наша картина, — обурююсь і я, — ми не маємо до неї ніякого відношення!

— Та ви не хвилюйтесь… Якби я підозрював вас у вбивстві, то вів би розмову у себе в кабінеті. Картина належить вам згідно з заповітом художника. Картина й щоденник…

— Яке ви маєте право насильно нав’язувати спадок? Ми не родичі і навіть не друзі покійного, — обурюється Надія, виштовхуючи Оксану з вітальні.

— Не треба вести розмову в такому тоні. Мій візит неофіційний, я зробив все, що міг. Справу закрито. Але, як людина, я маю право просити допомоги в іншої людини?

— Може, тут інфекція або чорна магія! — сердиться Надійка. — Оксанко, не заходь сюди, грайся там!

— Я тільки Мурка заберу, щоб він не втік через цю дірку, — мирно каже