Читати книгу - "Котигорошко, Василь Дмитрович Кожелянко"

— А якби було навпаки, якби тоді грецький імператор Василь Василій взяв Київ і вирізав у ньому усіх геть давньоукрів, що би на це сказав?

— Що? Що переможців не судять, Ярино.

Оце, Ваша ексклюзивносте, майже точно відтворена розмова наших голуб'ят у тій частині, звичайно, яка тим чи іншим чином має стосунок до державної безпеки. Бо чого, пане генерале, я остерігаюсь? Якщо кожен другий український офіцер заведе собі подібну Ярину і кожна з них навчить його, що Мечипан Великий — військовий злочинець, то яку ми будемо мати армію? Що залишиться від ВНУ?

No6

ГК знову був одягнутий у партикуляр і в такому вигляді разом з ЖС прогулювався Києвом. В університетському парку вони стали свідками акту вандалізму: кілька не зовсім тверезих студентів (не дивно було б, якби це чинили могилянці, але виходить, що університетці такі ж самі) причепилися до пам'ятника Президентови Трипільському 0.0. і виробляли з ним різні кумедні штуки. Хлопці вкладали у руку бронзовій статуї (а Ви ж знаєте, які щирі і красномовні у нашого Президента жести) пляшки з пивом та запалені цигарки, один одягнув пана Трипільського у дірявий капелюх, який цей лайдак купив за одна гривну і двадцять шагів у професійного жебрака, що має постійне робоче місце на розі вулиці Володимирської і бульвару Тараса Шевченка, одна з дівуль-студенток нафарбувала бронзовому панови Президентови губи фіолетовою помадою, а також ці хулігани проробляли з бронзовою статуєю нечемну процедуру, відому у босяцько-молодіжному середовищі під назвою «давати саєчку».

Наші підопічні ГК і ЖС не тільки не вжили якихось заходів (ну хоча 6 викликати офіцерів поліції) щодо припинення цієї наруги, а цілком спокійно за усім цим спостерігали і навіть сміялись, а ЖС ще й до того фотографувала пам'ятник у найгіршому його вигляді. Я не здивуюсь, якщо до Дня народження нашого Президента цей знимок з'явиться в паскудних опозиційних газетах.

Мені не дивно з ЖС — відомо, як ці кагебісти люблять нашого Президента, але — ГК! У мене, Ваша ексклюзивносте, просто бракує слів.

Сподіваюся, що своєю скромною роботою позаштатного (поки що? Бо я все-таки маю надію стати врешті-решт одним із шеренгових бійців невидимого фронту під Вашою залізною рукою) спостерігача я приніс хай невелику, але посутню користь священній справі захисту безпеки нашої рідної Держави.

З повагою і надією Патріот

(дані і координати в конверті).

Хорунжого Котигорошка було викликано в Генеральний штаб ВНУ до одного дуже малопомітного генерала. Мало хто у збройних силах України знав, що взагалі існує цей генерал-полковник А.АДоброзол і управління «М», яке він уже десяток років очолює. Бо все було надтаємно.

Котигорошко ввійшов у приймальню, за двері з табличкою — «Управління «М», і відрекомендувався ад'ютантови. Ад'ютант була жінка, досить молода, але вже старша чином за Котигорошка — на погонах вона мала три срібні ромби поручника.

— Прошу сідати, пане хорунжий, і трохи зачекати, — вимовила вона офіційним тоном, а згодом трохи людяніше: —

Кави? Чаю? Мінеральної води?

— Чаю, дуже міцного, чорного, з медом й цитриною, — показав себе Котигорошко. А що, герой України прийшов, а не якийсь засмоктаний чотовий з віддаленої залоги.

Ад'ютант не здивувалася, а по селектору продублювала замовлення. Через сім хвилин прийшла офіціянтка у, без сумніву, замалій на неї уніформі, в яку ледве вміщалися груди, стегна і решта, з погонами вістуна і поставила перед Котигорошком тацю з чайником, горнятком і різними ласощами: печивом, шоколадом, канапками з кав'яром і, звичайно, покраяним лимоном і медом у розетці.

— Дякую, — пробурмотів Котигорошко і налив собі чаю. Зробивши ковток, він знічев'я почав розглядати ад'ютанта.

Висока довгонога синьоока блондинка з пружними персами. Нудно. Бюрократичний стандарт. Але чому в неї такий високий чин? Як правило, такі особи вище, як до чотара ніколи не дослужуються.

— Вишнеславе, — несподівано широко посміхнувшись, звернулася ад'ютант до Котигорошка, від чого він зненацька гримнув іранською шаблею об паркет, — ви ще не стомилися від слави?

— Якої слави? — не второпав Котигорошко.

— Та я маю на увазі, що останні тижні ви не залишаєте без роботи наших журналістів, — ад'ютант дивилася на нього веселими очима. Котигорошко змушений був визнати, що посмішка в неї відкрита і приємна, проте в глибині очей мінився вольовий нежіночий блиск.

— Я знайома майже з усіма теле-, радіо– та газетними матеріалами про вас, — продовжувала ад'ютант, — і мушу сказати, що, за винятком телеканалу КГБ, усі хибують на поверхневість, ура-патріотизм і казенний фальш.

— Цілком з вами згоден, — втішився Котигорошко з двох речей, по-перше, від того, що так гарно поціновано роботу небайдужої йому Ярини, а по-друге, що ад'ютант, виявляється, не є стовідсотковою дурепою. — Моє правило — ніколи не відмовляти журналістам, — кинув Котигорошко таким тоном, ніби усе життя за ним полювали і полюють причіпливі працівники пера і мікрофона.

Защебетав телефон, ад'ютант взяла слухавку і через хвилину, сказавши «Гаразд!», звернулася до Котигорошка:

— Пане хорунжий, на вас чекає генерал-полковник, — і ще раз так приємно посміхнувшись додала: — Щасти вам, Вишнеславе.

Генерал Доброзол дуже намагався виглядати старим і немічним: одягав завеликі сорочки, ходив погано поголеним, носив великі окуляри з простим склом і охоче демонстрував свої невеликі залисини, хоча насправді це був шістдесятитрирічний міцний стрункий чоловік, повний життєвих сил, з прекрасним зором й своїми зубами. Маскуватись під хворого і літнього спонукали особливості генералової служби — він боявся навроку.

— Трохи розважила вас Небослава? — спитав генерал Котигорошка гарним баритоном, якому його власник безуспішно намагався надати старечої деренчливости.

— Яка Небослава, — простодушно перепитав Котигорошко, припускаючи, що мова може йти і про офіціянтку,