Читати книгу - "Сватання на Гончарівці, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"

буду разказовать. Будет чаво паслушать пра чужиї землі. Усяк, хто ні разказує, усяк брешет, усьо не так; я до всєво прнглядался. Там, брат, усьо не так, как у нас. Прийдьош у Францію, так там усьо француз нагало; а у Німеції – другой парод, немец до єдиного, а уж нашаво і не спра-шуй; у Туреччину прийди, так куда ні абернись, усьо турки, усьо турки; аж сумно! А во всякой землі гаворят не по-нашому. А как? рот видиш, я тєбє і ето разталкую. Вот у нас, примером сказать, хлеб; вот і я, і ти, і усяк знаєт, што то хлеб, а у них так іначе завьоться. Алі вот і вода: ну, малая дитина у нас назавьот воду водою, у них – так і не вмєют так назвать. Умново в них нічаво не спрашуй, усьо па-своєму і савсєм не так, как у нас.

Алексий. Господи милостивий. Яких-то людей на світі нема! Де ви, дядюшка, на хватері? Я б до вас прийшов колись би послухати.

Скорик. Та я так – то у аднаво приятеля паживу, то у другова, та дечем и прамишляю. Спасіба харковцам, палюбили меня! Де хрестини, де свальба, то уж без Осипа Скорика не абайдьоться, патаму што увесь закон знаю; какой парядок у каком случае падать, і где какое слово приставить, і где набрехеньку випустить. Та і к тому ж, как стаяли з палком у Ягатині, так там старик хазяїн та і палюбил меня і паказал дешто; так я і знаю алі кроз замовить, алі от гадюки загаваріть, скотину ісправіть, когда ведьма, доївши, іспортить, і прочего дечаво знаю. Хадивши как я по Франції і по Туреччині, чаво-то чала-вєк не навчиться? А ат таво і хлебушка перепадает. Вот і сей вечер, прахал адии приятель висватать сина; та хоч он і дурачок, та я знаю, как тут павернуть. Узять греха на душу, пабольш брехать, как абнаковенно при сва-танне…

Алексий (нетерпеливо). До кого ж се ви ідете старостою?

Скорик. А вот пайдьом до Прокопа Шкурата, вот он тут і живьот; а девка, брат, важная!

Алексий. Та що се ви зо мною робите?… Се ви мене, дядюшка, буцім живого ріжете!… Се ви мені смерть заподіваете!

Скорик. Што ти гавориш? Нешта дєвка тебе приглянулась?

Алексий. Та не то що приглянулася, а ми вже більш півгоду з нею любимося, і побожилися, і заприсягалися, щоб нам не розлучатись, а тепер, як постигла нас лихая годинонька, що її силують за Стецька Кандзюбенка, так нам і світ не змилився! Поможіть, будьте ласкові! Не ідіть сватать за Стецька, а ходім зо мною до Шкуратів та поговоріте об мені. Ви таки світу навидались; знаєте і хранцюзьке слово, і турецьке; зробіть так, щоб Уляну за мене віддали і щоб не дали мені з журби пропасти, та щоб не загубили і її! Бачите, яка ходить!

ЯВЛЕНИЕ ТРЕТЬЕ Те же и Уляна, вышед за ворота и увидев Скорика, застыдилась и хочет воротиться.

Алексий. А іди, Улясю; а іди, галочко, сюди! Та не соромся. Се мій рідний дядюшка вернувся з походу. (Приводит ее к Скорику.) Ось розкажи йому, як ти мене любиш.

Уляна. Зділайте милость, уступітесь за мене, бідную, нещасную! Хотять мені світ зав'язати, хотять мене силою віддати за Стецька, за того дурного…

Скорик. Ах, ти, девушка, девушка! Повези тебя у Францію, так би там тебя назвали мамзель; а у Туреччині – марушка, а у Рассеї – девушка-зазнобушка! Я усе їх язики знаю. Ну, как тебя аддать за Стецька, кагда ги любиш маво пламенника!…

Уляна. Ох, батечку! Як же ви оце відгадали, що я його люблю?

Скорик (хвастливо). Ну, да так; не усьо спраста. Ходили-таки па паходам, видали свєту, та дешто і знаєм. Ну, так ти любиш єво?

Уляна (стыдливо). Мені стидно сказати! Адже ви знаєте?

Скорик. Ну, Алексій тебя любіт?

Уляна (скоро). О! про його скажу: він мене любить так, що і сказати не можна, і каже, що краще мене нема ні меж селянами, ні меж городянами. Я б і про себе сказала б вам, як я його люблю, так не годиться про се розказувати. Я тільки матері сказала, що люблю його дуже-дуже і що краще його і у всім Харкові нема. А вам сього не скажу.

Скорик. Што ж матушка? Каково чорта вона рети-рується-та?

Уляна. Каже, що крепак. Боїться, щоб мене у селі не обіджали.

Скорик. Крепак? Та што ж за біда? Вана не хадила по свету, так нічаво і не знает. А вот как я хадил па паходам, так видал, што і у Франції, і у Туреччині, і у Рассеї за памєщиками крепакам житьйо доброе. Вот і Алек-сієв барин доброй, честная душа! А што меня у салдати атдали, так єта по нагаворкам прикажчика. Так што ж? Паслужил богу і государю, пахадил па паходам, навидался свету і у Франції, і у Німєчинє, і у Рассеї, і у Туреч-чине; та і стал чалавєком, та і горюшки мне малоста.

Алексий. Постарайтеся ж і об нас, дядюшка! Киньте Кандзюбенка, ходім до Шкуратки, та поговоріть, нехай не губить нас.

Уляна (поет).

Ой дядечку, Голубчику, Змилуйся надо мною! Не дай мені, Сиротині, У яму іти живою! Як рибонька без водиці, Так я, сердешна, б'юся! За дурного за Кандзюбу Силує матуся! З Олексієм розлучають, Не дают пожити, Лучче смерть я заподію, Коли не любити. Ой дядечку, Голубчику, Не дай мені пропасти! Прошу тебе, Ратуй мене, Зашити від напасти! Озьми своє ружжо страшне Та стрельни в Уляну, Ой, чим іти за нелюба, Лучче лягти в яму. Озьми свою шаблю гостру, Зрубай мене разом! Без милого Олексія Вмру одним я часом. Ой дядечку, Голубчику, Прошу тебе, Ратуй мене, Не дай мені пропасти!

Скорик. Нєт, сєво не мажу сделать. Я присяжной чалавєк, абєщал Павлу Кандзюбє ітить за рушниками і довжон сдержать слово. Только вот што: на сватаньї в палавіну буду брехать і разхвалювать дурного Стецька, а так, з воєннаво артикулу, закину і усьо дело около пальця зверну; а завтра прийду та й буду атаковать стару Шкуратку; я знаю, у нєй уся сила. А когда што не то, так ми і наговорною водицею попоштуєм, татчас сдасться і думкою палево кругом! (Поет.)

Уж недаром ми хадили, Скрозь в паходах ізслєдилн, Знаю, знаю весь обряд, Дело всьо зведу на лад. Бул у нємцов на родинах І у турков на хрестинах, У французов бил дружком, Там хадил я с рушником. От гадюки отчитаю, Стару девку прасватаю, Лихаманку зашепчу І злодія проучу. Все зроблю я, што вам нужно; Ворожить тепер досужно. Знаю, знаю весь обряд. Дело всьо зведу на лад.

Алексий. І вже, до