Читати книгу - "Зміщення спектра"

завжди його «цей» цікавив, навіть якщо він не мав зеленого поняття, кого зустріне в бібліотеці, кого слухатиме під час лекції або ж хто той композитор концерту в філармонії. Тому що він також хотів бути. З нею. Насамперед з нею. Де-небудь. І він також цього «дуже» хотів. І так з цих «подій» творилися їхні зустрічі-побачення. Вона ніколи його не питала, чи він піде з нею на прогулянку, чи можуть вони випити каву «десь у місті» і порозмовляти, зайти на суші «до японця перед сном» або «чи він думав про неї сьогодні». Він також не питав. Хоча суші дуже любить і щодня думав про неї. Як хтось про гострий напад надокучливого неврозу.

Вони ходили в театри й кіно, дивилися виставки, слухали разом лекції, бували на зустрічах у бібліотеках, слухали концерти у філармонії. Йому важко навіть уявити, щоб якась собі пара студентів у цьому місті «спожила» разом аж стільки культури, скільки вони під час своїх «зустрічей-побачень».

Одного вечора він сказав, що кохає її.

На початку грудня, суботньої вечірньої пори. Вони поверталися з театру і сховалися під накриттям трамвайної зупинки. Поривчастий вітер розганяв краплі дощу, змішані з нестерпно лапатим мокрим снігом. Вони заховалися в будинку на розі. Він захищав її своїм тілом від вітру. Надя, зворушена виставою, спочатку довго мовчала, а потім розпочала монолог. Вона дуже хотіла розповісти йому, що відчуває. Була дуже схвильована. Якоїсь миті він помітив, що вона плаче. Наближався трамвай. Він подав їй хустинку, вона притулилася до нього, і тоді він відчув, що настав той момент. І він сказав. Досі він не впевнений, чи вона почула. Мабуть, ні, бо водій трамваю з жахливим металевим вищанням гальмував як божевільний, а в Наді того вечора була груба вовняна шапка на вухах.

Найчастіше вони поверталися трамваєм. Таксівками лише після пізніх нічних кіносеансів. Він хотів бути з нею якомога довше. Від зупинки, на якій вони виходили, він проводжав її до будинку, прощаючись, цілував її руку. Він чекав, аж поки вона зникне за дверима і засвітиться світло в кухні на першому поверсі. Потім ще декілька хвилин стояв так, вдивляючись на ґанок, що вів до дверей. Сподіваючись, що, може, вона повернеться, двері відчиняться і вона запросить його до себе. Але нічого такого ніколи не траплялося.

За кілька днів до Святвечора він теж так її проводжав. На запитання вона відповіла, що святкує вдома, і, якщо має охоту, то ввечері, «звичайно, після того твого родинного», він міг би зайти до неї, бо вона «ліпить найкращі у світі вареники з капустою та грибами».

Вона запросила його до себе додому! Надя вирішила впустити його у свій світ! Він пригадує, коли повертався додому, у трамваї раптом захотів співати…

Він ще ніколи не очікував Святвечора з таким хвилюванням. Навіть коли був ще маленьким хлопчиком, який відраховує перед сном, «скільки ще разів треба спати», щоб отримати подарунки під ялинку, він не чекав того вечора з таким нетерпінням, як тоді. Він перерив усю мережу, але зрештою знайшов у Польщі магазин, де продавали найкращі акрилові фарби для розпису скла – найбільшої Надиної пристрасті. «Ніякі підробки, лише імпортовані з невеличкої фабрики в Португалії дають найвищу щільність зображення», як звикла говорити Надя. Він не мав уявлення про те, що саме означає «щільність зображення», але він добре пам’ятав ту Португалію. Він знав, що саме цим, а не іншим дарунком, принесе їй найбільшу радість. Аби мати певність, що він встигне за тими фарбами, – не вірив обіцянкам ані службі кур’єрської доставки UPS, ані терміновій доставці через DHL, не кажучи вже про Польську Пошту, – кільканадцять годин тягнувся поїздом з трьома пересадками на «далекий схід», як назвав це Вітольд, який не міг зрозуміти, що заради «якоїсь панянки можна з власної невимушеної волі стільки часу контактувати з компанією PKP»[7]. Він навіть не намагався йому пояснити, що Надя не була для нього «якоюсь панянкою». Він знав, що не мусить. Віт, за своєю природою, спочатку все висміював, потім переводив на цинічний сарказм, і, нарешті,– коли усвідомлював, що насміхається з важливих для нього речей, – обертав усе на здивування та захоплення. Тому Віта треба було перечекати. Як стверджувала Маріка, «Віткацій – афективно біполярний, від сарказму до сльозливих емоцій йому зазвичай потрібно чверть години». Так було і цього разу. Це Віт привіз його на вокзал, звідки він вирушив на край Польщі до маленького містечка неподалік від Холма, щоби особисто забрати фарби для Наді. Віт також чекав його вночі на пероні, коли з великою картонною коробкою після кільканадцятьох годин подорожі він повернувся «із далекого сходу».

Нарешті настало це надвечір’я Різдва.

Дощове, вітряне, із теплом ранньої весни, із затуленим темними хмарами небом, на якому жодна дитина не мала шансів побачити хоча б якусь зорю. Тим більше першу. Без жодної сніжинки. Зовсім не зимове. Це для нього не мало ніякого значення. З ранку, без підганяння, на превеликий подив своєї матері, він допомагав на кухні, потім з батьком ставив та прикрашав ялинку.

У незвичайній гармонійній згоді. Без конфліктів, без звинувачення один одного в тому, що, як завжди, не працюють лампочки, без мудрування, спокійно розмовляючи один з одним, слухаючи один одного з увагою, голосно жартуючи. Він також пам’ятає підозрілі погляди матері, яка час від часу, чуючи їхні збуджені голоси, заходила у повній готовності з дуже суворим виразом обличчям з кухні до вітальні «пом’якшити конфлікт». Він також пам’ятає її голосні полегшені зітхання щоразу, коли виявлялося, що їхні крики не були ніякою сваркою, а тільки жартами і що «ялинка прикрашається». Пригадує, що коли ялинка вже нарешті стояла, то батько зник у спальні, а він сів за досі порожній стіл. З кухні долинала мелодія якоїсь коляди, яку мати переривала власним співом і звуками своєї метушні. Будинок пахнув ялинкою і звареним борщем.

Він вдивлявся у мерехтіння лампочок, що відбивалися від скла у вікні. Думав про свого батька.

Від того пам’ятного серпневого «проєкту для Марціна» його батько став іншим батьком. Він, зі свого боку, намагався бути іншим сином. Після повернення з Мазур вони про це говорили лише один раз. Одного ранку на початку вересня. Під час гоління в лазничці. Вони стояли в піжамах поряд і дивилися на відображення своїх очей у дзеркалах.

– Марцін мені вчора написав, що ти працював там десять днів по дванадцять годин на день. Іноді й уночі,– батько несподівано розпочав розмову. – Якщо рахувати годину