Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"

Я не знаю, куди подівся Костик, один з найдорожчих друзів моєї юності. Може, він виїхав до Ізраїлю, може, до Америки. Тоді багато хто виїжджав, не залишаючи жодних адрес або номерів телефонів. У кожному разі, кілька спроб розшукати Костика в Києві не дали нічого. Він жив у Дарниці, захоплювався роком і біологією, незважаючи на російськомовне виховання і середовище, писав гарні вірші українською. А ще чудово готував — одного разу він зі своєю майбутньою дружиною привіз на мій день народження власноруч спечений торт. Коли моя мама, заслужений віртуоз кулінарних мистецтв, скуштувала шматочок, вона тільки й спромоглася сказати: «О, це несамовито смачно…» І з великою шанобливістю заходилася випитувати в Костика рецепт.

Але торти, вірші і навіть рок відступали крок назад перед талантом Костика-співрозмовника. Він знав безліч дивовижних речей і вмів розповідати про них — дивовижно! Однією з вічнозелених тем були, ясна річ, павуки. Костик кохався в павуках, досліджував їх ззовні і зсередини, створював гігантські колекції, писав пристрасні дисертації… Їхня з дружиною кімнатка в гуртожитку ніжинського педінституту від підлоги до стелі була заставлена пробірками із заспиртованими павуками, скорпіонами, сколопендрами і якою тільки не хочеш багатолапою нечистю. Жменю таких герметично запечатаних пробірок Костик подарував і мені — як одному з найближчих друзів. Можна сказати, відірвав від серця. Під час незліченних мандрів і переїздів майже всі ті скло-сколопендрячі скарби побилися або погубилися, проте один симпатичний скорпіончик усе-таки вцілів і зараз стоїть на почесному місці в Келії Чайної Троянди, вартуючи її спільно з фотографією кам’яного Будди з китайського печерного монастиря Юньґан у провінції Шансі.

Зайве пояснювати, що палку любов до волохатих і восьмиоких Костик зумів прищепити й мені. Звичайно, я так і не вивчив напам’ять латинські назви трьохсот, чи скільки їх там існує, видів павучого царства (хоч і обіцяв другові зробити це). А жаль, адже Костик переконав мене, що найкращий засіб боротьби з депресією — не вино і навіть не чай з китайської провінції Чжецзян, а розказування мантри. «Розумієш, коли мені хріново, — пояснював він, — я не можу навернутися ні до чого. Тоді беру і починаю пошепки, сам собі, проказувати латинські назви кожного виду. Десь на другій сотні потрапляю в цілковиту ейфорію. І при цьому — жодного бодуна на ранок, прикинь!» Отже, до цих верховин духовної майстерності я так і не доріс, запам’ятавши, однак, деякі цікаві подробиці з життя братів… гм, наших менших.

Зокрема, про їхні шлюбні звичаї. Коли настає пора любові — а вона рано чи пізно таки настає — павучок-самець ловить муху, проте не їсть її сам, а йде до самки. Самка зустрічає кавалера доволі вороже: їй під той час неймовірно хочеться їсти, а не кохатися. Тоді наш кмітливий павучок підсовує їй упольовану муху, а сам, користуючись нагодою, залазить на самку і, доки та жере, запліднює її. А завершивши акт, тікає, не озираючись. Бо однієї мухи може виявитися замало, і тоді наша красуня на десерт поласує ще й своїм Ромео. От і вся любов. Інший вид павуків провадить шлюбний ритуал інакше: наближаючись до кровожерної самки, павучок починає… танцювати! Танцює довго, коло за колом виписуючи химерні па й піруети, аж до тієї жаданої миті, коли в самки замакітриться в голові і, цілковито заворожена пластикою павучого танцю, вона перестане розрізняти грішне й праведне та дозволить себе запліднити.

— Висновки ти можеш зробити сам, — пояснював Костик, — ми нічим від них не відрізняємось. Еволюція користується набором одних і тих самих прийомів. Тому ми складаємо сонети, співаємо пісень, танцюємо, вправляємось у дотепності і водимо коханих до ресторану. Ми веземо їх до засніжених Карпат або на сонячне узбережжя Криму, водимо дивитися фільми і розповідаємо про високу духовність Середньовіччя з однією-єдиною метою: заворожити і запліднити самку. Вони ж відповідають нам тим самим. Вони — зваблюють. Власне, ані ми самі, ані наші індивідуальні смаки й переваговіддання — ось ти любиш брюнеток, а я блондинок, тільки не кажи про це моїй дружині, — отже, всі наші схильності й уподобання взагалі ні до чого. Це — підступ волі до життя, пастка. Бо воля до життя — це воля до самовідтворення. І їй абсолютно байдуже, кого дурити — тебе, мене, чи польового тарантула. Саме життя, безмежне у своїй анонімності, влаштовує ці перманентні любовні драми, кабаре злягань і шоу коїтусів. Це воно прописує мізансцени для подвигів самопожертви в ім’я коханої Панни, організовуючи самостримування задля накопичення вітальної сили, любовні записки під партою — задля успішного просування сходинками природного добору. Ми всього-на-всього інструменти жадоби життя до самого себе, до трансляції себе все далі й далі в історичному часі. В ідеалі цей життєвий порив хоче заповнити собою і своїми покірними знаряддями — від бактерій до павучків, від павучків до нас із тобою — цілу вічність. А тому, хто відмовляється служити цьому пориву, буде ой як зле. Життя не любить тих, хто відмовляється його примножувати. Навіть якщо в них є поважні причини для такої відмови.

Ми сперечалися. Я переконував друга в тому, що задля елементарного самовідтворення життя не потребувало би такого ускладнення, яким є любов і створена нею культура. Воно цілком успішно могло би винайти й застосувати інші, не такі затратні способи репродукції біологічного виду. Натомість ми бачимо: замість того, щоб транслювати себе в незліченних поколіннях нащадків, життя Ромео і Джульєтти уривається в розквіті репродуктивного віку. Воно — гине. Від любові. Любов є містичною за визначенням; вона відкриває приспані і заблоковані чакри, вона створює шедеври мистецтва, вона — вбиває закоханих, замість того, щоб забезпечити їм тривале довголіття і серії оргазматичних спазмів. На додаток, любов не конче мусить бути виключно статевою любов’ю: ще Платон проводив розрізнення між Афродітою Пандемос (Всенародною) та Афродітою Уранією (Небесною). Перша з них досяжна кожній пересічній людині, і тут ти маєш рацію, вдаючись до аналогій з розмноженням павуків і вірусів, бо це дійсно трансляція життя-як-воно-є у далечінь віків і не більше. Але друга породжує релігії