Читати книгу - "Чорний вовк"

сяк-так угорі зв’язаних дротом, зіп’явся на задні лапи, а передніми обіперся об грати. Вони захитались, і це занепокоїло лева. Ревіння сирен і покваплива втеча глядачів зовсім розхвилювали його. Брут заревів і почав люто бити хвостом, здіймаючи круг себе хмари тирси. Потім несамовито вдарив лапами по гратах, і вони відсунулись на чверть метра. (Я бачив, що справи погані. Дріт угорі розкручувався і спадав).

Інші звірі теж почали нервувати, але Інга своєчасно заспокоїла їх, загнавши в загратований запасний коридор.

Брут шаленів од люті. Він повернувся до Інги і пішов просто на неї. (Тоді я зрозумів, що зараз цій чарівній приборкувачці буде кінець, і відчинив дверцята клітки. Я страшенно розгнівився на Брута і, щоб привернути його увагу до себе, закричав на все горло і замахав звичайною мітлою. Брут завагався, але не спускав погляду з приборкувачки, яка почала відступати. Я розбив об його спину мітлу, в руці у мене лишилася одна лозина, проте дуже гостра. Я вдарив нею Брута в бік, і мене залила хвиля такої люті, що я почав гамселити його куди попало. Звір примружив очі і спробував ухилятися від ударів. Я так довго ганяв по манежу цю кицьку, що вона насилу знайшла коридор і, пирхаючи, влетіла в свою клітку).

Лісоруб сидів на межі, вдихав ромашковий запах і згадував ніч з Інгою, найчарівнішу ніч у його житті. (Можливо, я сказав їй щось зайве, чого не слід було казати. Але в її келиху було шампанське, а на ній не було нічого. Вона обожнювала силу. Здається, я сказав їй, що у Вацека під подушкою лежить пістолет «Стайєр», не пам’ятаю. Тільки знаю, що Вацека на другий день забрало гестапо. Але ж Інга не могла цього зробити).

Він підняв камінчик і злісно жбурнув його в кущі. «Все це дурниці, — подумав, — Інга пропала хтозна-де. Цього листа написав мені Лойза, і ніхто інший, а все це просто якась мана».

Лісоруб підвівся і пішов до свого дому. Тепер він був певен, що поїде на те побачення в середу.

2

Через кілька днів уздовж кордону знову йшли двоє наших знайомих — стрілець і провідник. Рої мошви кружляли над ними, щохвилини пролітала над їхніми головами ластівка з біленькими грудьми. На протилежному схилі, на чужій землі, де стояли копи жита, збиралися зграї шпаків. Кружляли над землею, з такою майстерністю виробляючи фігури вищого пілотажу, на яку тільки здатні були їхні крила.

Чудово пахнув ліс, скрізь панував спокій і мир. У воді тут і там скидалася риба — тут був риб’ячий рай. І жодного рибалки.

А по той бік кордону знову йшли двоє прикордонників з недисциплінованим собакою.

Ліза думала про всю цю історію з дротом. Власне, те, що один був за дротом, а другий перед дротом, ще нічого не означало. Вона, звичайно, не наважилася б пролізти крізь дріт. Треба бути божевільним, щоб через пса — хай навіть дуже гарного, про це нема й мови — рискувати життям.

Але все ж Ліза не була певна, що вся ця історія, коли б вона погодилася відповісти взаємністю чужинцеві, — що вся ця історія сподобалася б її хазяїнові. Існує тверде правило: що за дротом — з тим не жартуй.

Вона зразу ж трохи підправила цю думку: все це стосується людей, а не собак. І тим наче дозволила цьому чорному дияволові з чужої сторони увійти в її серце.

Недбало звела голову — просто так, ніби зацікавилась чимсь у кроні старої ялини. Нічого там не було, з її боку це був просто маневр. Вона вміла уважно вдивлятись обома очима в одне місце, стежачи тим часом куточком ока за виразом обличчя хазяїна.

Але він теж умів так робити, і обоє знали це.

Її хазяїн мав звичайний вигляд, який буває у кожного провідника на звичайному обході. Обличчя в нього було не дуже зосереджене, адже на кордоні останнім часом абсолютно спокійно.

Провідник думав про свою Єву і про те, що довго вже нема від неї теплого листа. І в кожному листі вона шле вітання його другові. Не подобалося йому це.

Пройтися б зараз із нею цим берегом, коли б тільки не було там того дроту. Бо погано коханню під колючим дротом.

— Тобі Єва теж подобається? — спитав він стрільця і скоса глянув на нього.

— Але ж це твоя дівчина, — непевно відповів стрілець.

— А якби не моя?

— Вона красуня, — мовив стрілець, хоч не хотів розсердити свого друга, навпаки, хотів приховати захоплення в своїх словах. — Але, як на мій смак, то вона дуже сувора. Їй не вистачає почуття гумору. Так-так. Жінка не повинна ставитися до всього так серйозно. У жінки мають бути якісь слабості.

— Чому?

— Щоб ми могли їм потім прощати. Це ж дуже погано, коли жінки тільки прощають нам.

— Ти ще довго збираєшся філософствувати? — роздратовано спитав провідник.

— … І щоб іноді було за що їх полаяти, — пробурмотів ще стрілець.

— І все ж таки ти б схопився за неї обома руками.

— Якби вона не твоя дівчина.

На кордоні було спокійно.

Сонце ще не зайшло. Дозорці на вежах оглядали в біноклі всю навколишню місцевість.

Лізі здалося, що в її хазяїна трохи звелися куточки губів, наче йому хотілося всміхнутись ї водночас він намагався цю усмішку стримати.

Він трохи відпустив поводок — сантиметрів на десять.

— Ох і хитра ж ти бестія, хоч нема тобі й двох років, — докірливо прошепотів провідник.

Ліза знала, що тепер він звертається до неї, і трохи нахилила голову набік. Їй на мить здалося, що на обличчі хазяїна з’явився якийсь пустотливий вираз, але того не могло бути. Ліза прекрасно розуміла цей тихенький шепіт і особливий, низький тембр голосу хазяїна.