Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

Обличчя вербувальника враз побіліло:

— Даремно глузуєте, я не по своїй волі — комендант наказав.

Полонений відвернувся. А другий, що ледве тримався на ногах, зайшовся сміхом:

— Оце так лицар! Дивіться на нього, він самому комендантові зад лиже!..

Ображений вербувальник, схиливши голову, пішов мовчки. А есесівець — молодий унтерштурмфюрер, котрий супроводжував його, — зупинився й спокійно, з насолодою садиста почав цілитися з пістолета в мого знайомого.

— О, боже, — скрикнула Ольга Андріївна, — і ніхто не сказав йому?

— Та він і сам бачив. Скинув рукавиці, скрутив дулі обома руками й щосили крикнув:

— На! Тобі і твоєму фюрерові!

Пролунав постріл. Бідолаха ще крикнув щось і упав.

У кімнаті запанувала тиша. Кожен думав про той жахливий випадок. Малюк запитав:

— Але хто ж таки він, той вербувальник? Може, справді його примусили? Літній чи молодий?

— Та вже, либонь, за сорок, — відповів Кропива.

Малюк замислився. Запалив цигарку, підвівся з крісла і враз пожвавішав:

— А знаєш, Грицю, що прийшло мені в голову? Залежно від того, що за людина той організатор, ансамбль міг би бути хорошою ширмою.

Кропива сидів у м’якому кріслі й не зводив погляду з Малюка.

— Г-м… Ти он про що, — зауважив по паузі. — Над цим я не думав. Можливо, це й справді так!

— А що ж, треба все спробувати. Та до того ж ми з тобою майже актори. Але де ти в біса знайдеш тепер його?

— Та знайти його не важко. — Кропива підвівся. — Він із села Залісся. Це недалечко від Приморська. Боюсь тільки за точність прізвища — Василенко чи Васильченко.

Ідея захопила друзів. Вони вирішили знайти того «театрала». Правда, коли дійшло вже до конкретних дій, Грицько Кропива завагався:

— А чи це не авантюра, Петре?

Малюк глянув у вічі другові:

— Може, Грицю, і авантюра. Та хто шукає, в того — своя доля…

Що ж йому робити, як далі бути? Голова паморочиться, розламується від різних думок, а зупинитися на чомусь певному, прийняти тверде рішення Василенко не може. «Тікати» — найкраще, що він міг придумати. Та одразу ж відкинув ту думку, бо він же не один — у нього дружина і синок, десятирічний Миколка. Помстяться катюги.

То, мо’, краще зайти до коменданта й здатися на його милість? Беріть, мене, мовляв, пане оберштурмбанфюрер, та й робіть що хочете, бо я не годен знайти тут для ансамблю жодного актора чи музиканта. Може, він зважить на це? А якщо ні? Якщо накаже, фашистяка, відправити до Німеччини? Що тоді?

Дружина й синок давно вже сплять у сусідній кімнаті, а він ходить з кутка в куток, думаючи про нелегку свою долю.

Думки вкрай знервованого господаря хати перервав тихий стукіт у щільно замасковане вікно.

Він прислухався. Глянувши на годинника, здивувався: дванадцята година ночі. Хто б це міг бути в такий пізній час? А може, так здалося?

За хвилину стукіт повторився. Господар подумав: якщо ворог, то не втечеш і не сховаєшся. А мо’, хто і з добрим серцем.

Він повільно відчинив сінешні двері. Біля порога стоять, зігнувшись, двоє засніжених чоловіків, обидва у цивільному. Називають його прізвище й просяться до хати; є, кажуть, дуже важлива справа.

— Ну, то прошу, заходьте, куди ж вам по отакій негоді, — і, пропустивши тих опівнічників, господар зачинив двері.

У кімнаті жеврів недогарок свічки. На вікнах щільні віконниці. Господар засвітив гасову лампу. Тримаючи її перед собою, уважно оглядав незнайомих людей. І ті допитливо дивилися на нього.

Грицько Кропива кивнув другові: так, мовляв, той самий, кого він бачив у таборі військовополонених.

Вигляд у господаря був розгублений. Помітивши це, Петро Малюк вибачливо заговорив:

— Даруйте, добрий чоловіче, що в таку непогожу ніч завдаємо вам клопоту. Але прийшли ми з найкращим наміром. Дізналися, що комендант Приморська доручив вам створити якусь мистецьку групу — чи театральну, чи концертну. От і вирішили зустрітися віч-на-віч з вами. Коли це справді так, то ми до ваших послуг. Вибачте за надто пізній візит. Що робити — в такий час живемо.

Господар дивився на високого кремезного блондина, що стояв перед ним у коротенькому сірому пальті, й не міг пригадати, щоб коли-небудь зустрічався з ним. Не без тривоги подумав: «Звідки ж йому відомо про те комендантське доручення?»

— Та не ламайте, прошу вас, голови, — поспішив Малюк заспокоїти стурбованого хазяїна. — Давайте знайомитися. Ми — актори. Я — Дмитро Шаповал, по-батькові Карпович, а це товариш мій — актор і режисер Олекса Андрійович Рябошапка. Якщо вам справді потрібні такі, то, як кажуть, будемо сватами.

Господар полегшено зітхнув, повісив лампу на стіні, між вікнами, й, пригладивши рукою скуйовджене, чорне із сивиною волосся, неголосно сказав:

— Що ж, дуже радий познайомитися. Я — Василенко, Степан Іванович, — й потиснув руку Дмитрові Шаповалу, а потім Олексі Рябошапці.

Знайомство з акторами викликало у Степана Івановича збентеження. Спочатку він ніби зрадів такій нагоді, бо це ж, справді, саме ті, яких він давно шукає. Тепер можна викинути з голови думку про втечу, яка свердлила мозок. Але водночас він і тривожився — адже він ніякий не актор.

Запросивши гостей сісти, Василенко думав, з чого йому почати розмову. Якщо люди розумні, — гадає, — то відразу помітять, що він не своїм плугом оре. Може,