Читати книгу - "Поріг безсмертя"

— На жаль, — господар безпорадно розвів руками і немовби збентежився, — Маріо немає.

— Він вийшов? Я неодмінно хотів би з ним побачитись.

— Правду кажучи… він поїхав. Адже я можу бути з вами відвертий? Останнім часом Маріо нездужав. Ми надумали послати його до моря.

— Зараз?! Посеред навчального року? — щиро здивувався я.

— Авжеж. Бачте… таке нещастя… Ми врадили, що йому треба на якийсь час припинити навчання. Втратити рік — не так уже й багато, коли йдеться про здоров'я…

— Він захворів? На що?

— Власне… нічого особливого, — де Ліма збентежився ще дужче. — Просто втомився від навчання. Як це часто буває… Ну й, до того… у такому віці молодь переживає все дуже сильно.

— Що ж сталося?

— Та нічого… Просто знедавна він поводився… сказати б…

— Ненормально? Бешкетував?

— Атож. Саме так. Крім того, вплив поганого середовища… Друзів, дівчат… Ви знаєте, як це буває. Ну, і нервове виснаження. Лікар радив послати його до санаторію.

— Де ж він? — допитувався я.

— Бачте… Він пробув у санаторії заледве два тижні… Позавчора нам сповістили, що Маріо втік. Ото дружина й поїхала…

— У поліцію заявили?

— Ні… ні… Ми здогадуємося, де він. Це вже… не вперше. Дружина поїхала по нього.

— Куди?

— Ми гадаємо, що він у брата.

— Священика Альберді?

— Авжеж, у нього…

— Я був там сьогодні вранці. Альберді мені нічого не казав… Навпаки — він запрошував вас приїхати втрьох до нього. То, виходить, це — щоб одвести очі?

— Ні, ні. Що ви… — квапливо заперечив він.

— А може, Маріо в інституті Бурта?

Де Ліма поглянув на мене з тривогою.

— Ні. Напевно, ні… Я думаю — Маріо ще не дістався до Пунто-де-Віста. Але він прийде туди неодмінно. Дружина привезе його. Можливо, вже завтра вони й повернуться.

— Ви впевнені?

— Та… ні… — мулився він. — Можливо, Маріо перебуде в Альберді кілька день. Але дружина приїде завтра!

Я вирішив вести відкриту гру.

— Ви не все мені сказали!

— Але ж…

— Скажіть, конфлікт між вами й сином, а саме про це зараз ідеться, не пов'язаний із Хосе Браго?

Господар помовчав — мабуть, думав, що відповісти. Нарешті, беручись за пляшку, мовив:

— Певною мірою. Тільки певною мірою.

— Що ви хочете цим сказати?

— Маріо дуже любив батька. До того… ви знаєте, як це буває… Хлопцеві імпонує, що він — син великого письменника. А дружина — трохи іншої думки про Хосе Браго… — промовив де Ліма, наливаючи мені коньяку.

— Розумію. А хлопець навідує професора Боннарда?

Господарева рука, що тримала пляшку, злегка затремтіла. Коньяк хлюпнувся через вінця чарки.

— Ні. Здається, ні… — заперечив він не дуже впевнено. — Щоправда, Маріо кілька разів був в інституті у батька, ще до його смерті… але…

— Я сьогодні їздив до Боннарда. Він порадив мені поговорити з Маріо, — мовив я начебто байдуже.

Знову надовго запала тиша. Я не мав наміру переказувати розмову з професором, надто згадувати про те, як мене там зустріли. Господар же не квапився з відповіддю.

— Не знаю, що мав на гадці професор Боннард, — мовив він нарешті. — Але хіба це може мати якесь значення? Маріо неповнолітній… Це хлопець важкий, нерозважливий… А втім, запевняю вас: конфлікт між моєю дружиною та її сином не має нічого спільного зі спадщиною. Фінансові справи Маріо взагалі не цікавлять! Тобто справи, що стосуються батькової спадщини.

— Ну, гаразд. Чому ж ви тоді не сказали мені відразу, що ваша дружина поїхала по сина?

— Ви не питали. До того ж ми вважаємо, що родинні непорозуміння не стосуються справи.

— Я дотримуюсь іншої думки, — непривітно відповів я.

— Сеньйоре адвокате, — почав господар, силкуючись усміхнутися. — Не подумайте, ніби ми хотіли щось од вас приховати. Це непорозуміння! Що ж до Боннарда, то після ексгумації ми побачимо, яку міну скорчить професор…

— Отже, ви все-таки хочете провести ексгумацію? Священик Альберді не дає згоди.

— Он як? — здивувався де Ліма, а може, тільки вдав здивованого. — Але хай вас це не тривожить. Він напевно погодиться. Я маю знайомства в курії[4].

— Зрозуміло. А може, все-таки буде досить і того, що сеньйора Долорес порозмовляє з братом?

— Боюся, це спричиниться до прямо протилежних наслідків.

— Так-так… Із священиком Альберді не легко порозумітися. Відверто кажучи, він викликає в мене суперечливі почуття. А якої ви про нього думки?

Де Ліма знову потягся по пляшку, але побачив, що чарка повна; рука його зависла в повітрі.

— Священика Альберді… я не знаю, — спроквола відповів він. — Певніше… знаю тільки з розповідей дружини… І Маріо. Повірте, я ніколи з ним не розмовляв… Ніколи не бачив у вічі… Коли Долорес розлучилася з Браго й одружилася зі мною, церква не визнала нашого шлюбу… Ми повінчалися тільки після смерті Хосе. Альберді не хотів пробачити сестрі, що вона покинула пияка, котрий тиранив її. Мій шуряк — людина з твердими принципами. Хоч його вважають прогресивним… Чи знаєте ви, що через це він мав навіть неприємності?

— Того йому й дали таку вбогу парафію?

— І так і ні. Радше… він сам собі винен. Якби попросив як слід, йому напевно дали б кращу. Але він не схотів. Дивна людина. Дружина каже, що в семінарії і в духовній академії йому передрікали велику кар'єру… Він, здається, мав хист до науки. Кілька років тому вийшла навіть якась його праця з апологетики