Читати книгу - "Пролог"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Знайшов цю точку. Вона була чорна, від неї до мене немов простяглося пасмо голубого світла. Зв’язок було налагоджено. Земля пливла далі, а крізь жовте коло її я бачив, як плавають в просторах планети — червоні, сині й зелені. Це було дивне видовище, велична картина. Так довго тривати не могло. Я зробив зусилля й розплющив очі. Вгорі синіло небо, всипане тисячами золотих перлин. Небо було тепле, глибоке, як ріка.
— Спасибі, — простяг я руку Вікентію Талісману. — Я таки дуже стомився! Піду вниз, до себе!
Спускався сходами вниз. Думав про великі закони світу. І раз-у-раз думка поверталася до винаходу, до білка.
Поруч у місті спали спокійно люди. Вони спали, щоб набратись сил для роботи й боротьби. Винахід білка повинен був полегшити їм роботу й боротьбу. Ще важко було сказати, що дасть їм винахід. Але було очевидно, що наслідки винаходу будуть величезні. Штучний білок дасть шкіру, одяг. Білок починає, відкриває нову еру в науці. А люди спокійно сплять. Ніхто з них не знає про новий винахід.
Ніч пливла над містом. Я йшов садом до будинка. Назустріч устала з лавки Ліда.
— Ви? Лідо! Чого ви так пізно?
— Я слухала… — тихо сказала вона. — Я слухала, як грає Стелла.
Стелла неспокійна, стурбована. Вона не виходить з своєї кімнати. За кілька днів має бути її виступ перед музикантами, знавцями й творцями справжньої, прекрасної музики. Про це писали в газетах, там були вміщені фотографії Стелли. Про це кричали афіші на вулицях міста.
І дивно: коли я був в Академії Наук, у Будинкові вчених, у Палаці Рад, — всі мене розпитували про винахід інституту біохемії, всі цікавились винаходом. Я ждав, що до мене хтось підійде, згадає Стеллу, стисне руку, скаже, що моя дочка, маленька Стелла — це живий, прекрасний винахід.
Але ніхто не поцікавився тим, що в мене дочка-скрипачка, що це талановита дівчинка, що вона за кілька днів виступатиме на великому концерті. Нікому не прийшла й думка в голову, що дівчинка, про яку пишуть у газетах, про яку кричать афіші, — це моя дівчинка, моя Стелла.
Нічого! Ще рано! Поки що я був дуже радий, що маю таку дочку. Незабаром усі довідаються, хто її батько, — довідаються про новий винахід і про дівчину-музикантшу. Як мені було не радіти?
— Чого ж ти смутна, Стелло? — запитав я її, повернувшись додому. — Що з тобою? Чому ти неспокійна?
— Мені не хочеться виступати, — відповіла вона. — Я люблю грати дома, у себе в кімнаті. Нікого немає, ніхто нічого не вимагає. А там… так усі уважно слухають, просять грати. Я не можу відмовити, але мені дуже важко. Знаєш, — Стелла сіла поруч мене, — коли я виходжу на сцену, зо мною робиться щось дивне. Доки я ще йду на сцену, я все відчуваю. Я бачу зал, слухачів, чую притамований шепіт. Квіти бачу в залі — вони приготовані для мене. Поволі в цей час гаснуть у залі вогні, всі сидять тихо, немов слухають мої кроки. Надзвичайно тихо в залі. Я тихенько, ледве ступаючи, йду. Стаю на своє місце. Беру скрипку. І коли вона в моїх руках, мені вже хочеться грати, я нічого не боюсь. Усе забуваю. Не бачу вже ні залу, ні слухачів. Не бачу навіть руки своєї, що лежить на струнах. Я чую скрипку й більш нічого. Все зникає, в залі жодного звуку. Немов провалля. Я граю і забуваю що граю. Десь далеко-далеко Антон Сигізмундович тихо-тихо перебирає клавіші. Я заплющую очі, і… мені страшно, мені здається, що я можу впасти. Я нічого не пам’ятаю. А коли я кінчаю грати і коли в залі запалюються вогні, я боюсь, мені просто хочеться впасти на підлогу. Мені дуже важко вийти з сцени. Мене під руку бере Антон Сигізмундович. Так і виходжу.
Я пильно стежив за розповіддю дівчини. Але нічого незвичайного в ній не знайшов. Я легко все пояснив хвилюванням та ще тим, що вона талановита скрипачка, на неї дуже впливає музика, вона гостро реагує на явища навколо. Певний час — і все минеться.
— Тебе люблять, просять грати, — розважав я її, — бо ти даєш радість. Ти нас насичуєш бадьорістю, завзяттям. Ми тебе всі дуже любимо.
— Не знаю, чи люблять мене… Але я хотіла б грати тільки тут, у себе в кімнаті.
— Ти маленька дівчинка, — сказав я тоді Стеллі, — і тому не знаєш, яке велике маєш щастя! Того, що маєш ти, ніхто з нас не мав. Ти не знаєш, як ми жили в наш час. Ми не могли грати.
Очі дівчини заблищали. Вона підвела головку.
— Хіба хто може заборонити грати? Музика ще в Греції була справою громадською, — гордо почала вона. — До нас же дійшли відомості, що там були змагання на арфах і кіфарах. Авлетист Сакад на піфагорійських змаганнях переміг, бо майстерно передав змагання Аполлона… так вони прозивали свого бога… з зміями. І пізніше…
— Ха-ха-ха, — щиро засміявся я. — Справжня лекція з історії музики. Я знаю ці приклади, які ви вивчаєте в школі. Ми говоримо не про силу музики, а про те, кому належала вона. Нам, Стелло, й не до музики було. Я і тисячі таких, як я, ми не могли слухати музики, бо нам кортіло їсти. Ми не знали музики. Ми тепер так любимо наших дівчаток, наших дітей, що так, як ти, вміють грати, що дарують нас радістю музики. Ми тепер маємо час, щоб послухати. Нічого тобі боятись, ти міцно стоїш на сцені. Всі тебе слухають, усі захоплені. Ти щаслива, Стелло, що живеш у такий час. А я — твій батько — радий, що маю таку прекрасну дочку Стеллу. Мою маленьку музикантшу.
— Я гратиму, татунь! — сказала Стелла.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пролог», після закриття браузера.