Читати книгу - "Миколчині історії"

— У мене, — каже, — до них тепер виробилась інтуїція… Ні, той, як його — імунітет! На ціле життя! — О, Найдин Миколка дуже мудрий і знає багато розумних слів!

А Найда й радий. Раз — економія для їхнього з Миколкою чесного базарного Бізнесу шалена! Два — не тхне від хлопця, як ото від смердючого Вітчима. Він пахне тільки рідною Халабудою, Пустирищем, Смітниками і Вулицею.

Найда ж відтоді гавкає на Вітчима, як на чужака, як на власного ворога.

Хоч десь у глибині душі трохи йому і вдячний. Може, якби не Вітчим, його Миколка засвоїв би життєві уроки з отих великих картин, які розвішані по місту й звуться рекламами. На них життя з цигарками й алкоголем намальоване дуже красиво, без падань під лавку й помирань. І зовсім не смердить.

Отоді Миколка точно навчився б пити й курити. І зовсім не тікав би, коли Хлопці запрошували б його затягнутись.

Ага, послухав би Найда ту Училку, якби вони з Миколкою не планували стати справжніми вояками!.. Але ж нарозказувала дітям на уроці, що, мовляв, у полі, за селом Війтівкою, під час Другої світової війни були страшні бої. І що там ще років тридцять тому стояв напівспалений танк. І, мовляв, цікаво, чи стоїть він там досі.

Цікаво то й цікаво, хіба Найда з Миколкою не козаки, щоб піти — й перевірити?.. Запросто!.. Хоч досі майже не доводилось покидати рідне містечко: якось так складалось, що ні в гості, ні на екскурсії, ні тим паче на відпочинок Миколку з Найдою ніхто ніколи не возив.

До Війтівки доїхали автобусом. Справжнім розвідникам ще й щастить! У товкотнечі водій і пасажири не те що не помітили запакованого в шкільний рюкзак Найди, але й забули взяти з Миколки витягнені з банку, тобто з банки, й чесно приготовлені гроші на квиток.

Важче було добиратись до поля. Для цього Миколка з Найдою мусили розпитувати людей. Хлопчикові довелося мобілізувати всю свою вихованість, а ще — чисто розвідницьку кмітливість. Починав-бо Миколка з того, що просив напитися, чи — з балачок про погоду або про здоров’я. Один дідок повідав їм, що й сам у дитинстві грався в тому танкові. Хоч навряд чи від нього що лишилось: давно вже, мабуть, розтягли на метал.

До заповітного місця треба вийти на околицю, вздовж річечки перетнути отой невеличкий хутір, обігнути ставок, і ґрунтівка виведе через поле й лісосмугу прямісінько на «об’єкт».

За село вибралися швидко, а от стежка вздовж річечки виявилась із «сюрпризами».

Насамперед насторожували ще одні «об’єкти»: майже незнайомі, ходячі й лежачі корови. Ці загадкові істоти начебто були зайняті лише своєю нібито смачною травою (деякі, правда, стояли по коліна у річці й нібито пили воду). Насправді ж усі вони дуже підозріло кліпали віястими булькатими очима на Миколку та Найду. І тримали напоготові свої роги.

Нарешті Миколка по-розвідницьки помітив, що крутий вигин річки можна скоротити, якщо рушити навпрошки, через луг. Але чим далі, тим вищими лопухами і ще якимись гандрабатими луговими рослинами той луг заступався. І все м’якшою ставала земля під ногами-лапами. Що вже казати про цілі хмари мушви, які, мабуть, готуючись до якихось осінніх відльотів у вирій, купчились над лугом і забивали очі та ніздрі!..

Може, спробувати протилежним, вищим берегом? З того боку чепурно гніздились на узгір’ї хатки й кучерявилися донизу городи і садки.

Але як туди потрапити? Річка наче й вузька, проте — не перескочиш!

Нарешті надибали кладочку: дошка за дошкою, набиті на палі. Сюдою можуть переходити хіба якісь невагомі привиди!

Навіть Найда з острахом позирав на цей непевний місточок. Миколка ж узагалі побоювався: ні, не впасти — купався в рідній Болотянці й серед жовтня, але чи не водяться в цій воді, наприклад, крокодили?

Так склалося, що Миколка пропустив у Школі ті уроки, де йшлося про річкових мешканців. Болотянку вони з Найдою знали, як свої п’ять пальців і чотири лапи, а тут… Ці шалені очерети на обох берегах можуть ховати кого завгодно!

Першим пішов Найда: зелених хижаків не боявся. Бачив не раз, як крокодилячі сльози пускала Миколчина мама: вони моментально висихали й спокійнісінько переходили в мамину байдужість і навіть сміх. Ані чим серйозним вони абсолютно не загрожували!

Дошки під Найдою добряче хитались, поки він нарешті благополучно зістрибнув на тверде.

Миколці довелось важче. Кожна його спроба закінчувалась угинанням і скрипом вутлого місточка.

Найда вистрибував і вигавкував бадьорі заклики, але господар застряг на тому боці!

Нарешті Миколка додумався знайти якогось дрючка і, впираючись ним у дно, кладочку таки здолав.

Саме так, напевно, чинили і справжні розвідники.

Але недовго насолоджувалися чистою стежкою серед ще зелених прибережних трав. Згори, від чепурних хутірських садиб, до Миколки з Найдою вже з дзвінким гавкотом гналися хазяйські собаки. Найда, звичайно, не страхополох, але він один, а їх — цілих троє! Миколка ж злякався, що їх сприймуть за злодіїв: тоді не тільки від псів перепаде, а й від господарів!

Миколці й Найді нічого не зоставалось, як ушкварити спочатку назад стежкою, потім — під гору грудками-полями і, аж зробивши величезний гак, обминути небезпечний хутірець.

Що ж, справжнім розвідникам доводиться, мабуть, переживати й таке.

Коли внизу прослався довгожданий і дуже широченний ставок, знявся такий вітрисько, що в Миколки зірвало з голови картуза. Марно пес доганяв: картуз важким чорним птахом телепнувся на воду.

— Найдо, взяти! — скомандував хлопчик.

Що ж, розвідник є розвідник: Найда мусив кидатись у вируючі хвилі. Як-не-як, а в Миколки цей картуз — і літній, і зимовий!

Після недовгої боротьби зі стихією картуз таки було впіймано й доставлено власникові.

Ставок уже майже минули, коли сухе спохмурніле небо — отак, просто собі посеред осені — стали нахабно пронизувати