Читати книгу - "Натюрморт із вудилом"

на поштиву суму в 1500 гульденів — був оцінений твір Рембрандта Христос і повія. Це виглядає цілком зрозуміло з огляду на рангу митця і високу тему з кола отих historiën. Але всупереч теоретикам одразу після Рембрандта опинилася банальна жанрова сцена, Кухонна служниця Герарда Доу, високо оцінена у 600 гульденів. Доу користувався попитом і був завжди модним. Теплий, дещо солодкавий колорит, майстерна гра світла, бездоганний, витончений рисунок, — розповідали анекдоти про те, як то цілими днями він малює волосина до волосини мітли й щітки, — все це забезпечило митцеві палких шанувальників, у тому числі поза межами Голландії. Натомість до інших, зовсім не гірших жанрових малярів, поставилися, як до пасербиці. Наприкінці інвентарю маєтку Йоганеса Реніальме фігурує чудовий, як на наше відчуття, Брауер, картину якого було ганебно оцінено заледве у 6 гульденів.

Ми можемо тільки здогадуватися, яким чином ота шалена розбіжність цін (від собівартості матеріалу аж до суми кількарічного заробітку кваліфікованого ремісника) діяла на психіку малярів. Багатьох це, мабуть, заохочувало, бо містило елемент азарту, надію на великий виграш, на раптовий перелом важких життєвих обставин. Прецінь існував шанс, що якогось дня з’явиться щедрий покупець — як отой Козімо, казковий герцог — і однією покупкою відкриє перспективу достатку.

Саме таку надію, мабуть, плекав у серці Герард Терборх, коли малював Присягу на мирному договорі у Мюнстері (1648).

Більшість, либонь, на дива не сподівалися. Вони у поті чола працювали, переживали численні кризи й тоді позбувалися своїх праць за безцінь.

У 1641 році Ісак ван Остаде, брат Адріена, пригнічений фінансовими клопотами, продає одному купцеві (документи переказали прізвище того здирника) 13 образів за сміховинну ціну у 27 гульденів. Два гульдени — то була заледве собівартість, ціна фарб і полотна. За учнівські копії бувало платили 10 гульденів.

У Голландії XVII століття навіть у тих домах, які належали середньо і не надто заможним міщанам, можна було спіткати — нечувана у будь-якій іншій країні річ — сто, і двісті, а то й більше образів. Коли ми читаємо, що якась удова у Роттердамі, збуваючи маєток покійного чоловіка, продала, так би мовити гуртом, 180 образів за 352 гульдени, перед нами вимальовується мало корисна для творців картина. Величезна пропозиція, на ринку перебувають надто багато дешевих образів. Цей стан речей до певної міри пом’якшувала зростаюча заможність верхніх верств населення, їхня пристрасть до колекціонування і негаснуча любов до голландського мистецтва.

Сьогодні нас дивує той факт, що твори старих майстрів: ван Ейка, Мемлінґа, Квентіна Масейса, блискучих протопластів фламандського мистецтва, були відносно дешевими і збуджували, як можна припускати, не надто значний інтерес. У 1654 році у відомих дилерів можна було придбати портрет Яна ван Ейка за 18 гульденів.

Образи у Голландії XVII століття були об’єктом спекуляції, посиленого обміну, часто переходили з рук до рук, ними всіляко гендлювали, що схиляло низку дослідників до твердження: у цій країні твори мистецтва стали чимось на зразок грошей, замінним платіжним засобом, проте, якщо пошукати точнішої аналогії, то вони радше нагадували акції — зі змінним, примхливим, важко прогнозованим курсом.

По суті, голландський маляр міг платити своїми образами мало не за все. Часто він рятувався від банкрутства та в’язниці, роздаючи свої роботи. Рембрандт вдавався до цього постійно, віддавши, скажімо, Діркові ван Катенбурхові низку образів і начерків на покриття чималого боргу в розмірі 3000 гульденів.

У ті часи під заставу образів брали позички, ними платили борги (в тому числі й картярські), сплачували рахунки шевцеві, м’ясникові, пекареві, кравцеві. У таких випадках довільність цін була дуже значною, а перевага кредитора-хижака очевидною. Траплялися, втім, і винятки. Ось, пересічний фламандський митець Матеус ван Гельмонт, який наслідував Тенірса і Брауера, не маючи змоги повернути свій борг пивоварові, дав йому лише один образ Селянське весілля, відтак списавши з рахунку серйозну суму в 240 гульденів, — таких грошей ніколи не отримав Вермер. Чудовий Йос де Момпер, творець «імпресіоністичних» розколисаних, наче бурхливе море, краєвидів, мав схильність до вина і надто часто відвідував заклад якогось Гейсбрехта ван дер Крейзе. У будинку власника винарні, у кімнаті для прийомів, оббитій шкірою з золотим тисненням, висіли загалом 23 пейзажі Момпера — колекція, якої не мають нині найбагатші музеї світу.

Ян Стен, котрий володів постоялим двором, намалював своєму поставникові картину, за яку отримав бочку вина. Один маляр квітів, котрий заборгував пекареві 35 гульденів, віддав йому свій образ, який пекар невдовзі продав із трикратним зиском.

Образами можна було заплатити за будинок, придбати коня, їх можна було дати дочці у посаг, якщо в майстра не було іншого маєтку. Відомі складні зобов’язуючі та довготривалі оборудки. Ось маляр продає своєму колезі будинок за суму в 9000 гульденів. Покупець зобов’язується щомісяця поставляти образ ціною у 31 гульден (тобто «великий», бо за середній платили 18 гульденів). За спізнення поставки визначено умовне покарання у розмірі 6 гульденів. Малярські матеріали: фарби, полотно та рами — обидві сторони зобов’язалися сплатити навпіл.

А ось особлива угода, що стосується справ позаземних. Певний маляр, взамін за зниження орендної плати за житло, обіцяє власникові дому намалювати портрет улюбленої, покійної вже багато років дочки.

Малювання портретів (це вони підняли на висоту Рембрандта, а пізніше призвели до його падіння) обмежувало ризик митця, оскільки модель зазвичай була покупцем, вона прагнула увічнити себе у період власного процвітання, нерідко амбіція довірити завдання доброму майстрові перемагала скнарість.

Належало відтворити кругленькі щічки, очі, які сміливо дивляться у майбутнє, а також якнайдокладніше вималювати мережива й атласи святкового убору. Кожен намагається виглядати краще, гідніше, ніж насправді. Інколи малярі годилися на кумедну міфоманію своїх клієнтів.

Замовник, котрий уклав угоду з Яном Лівенсом, зобов’язав митця, щоб той представив його у постаті Сципіона Африканського, а його дружину як Афіну Паладу. Торгівець колоніальними товарами Габріель Леєнкамп, непогамовний фантазер, як і всі купці колоніального краму, зажадав від маляра, щоб той зобразив його у постаті Архангела Гавриїла, а його кохану у постаті Матері Божої.