Читати книгу - "Хлопчик і тінь"

— Аякже. Мартинюка тут же поставили до стінки, а Шавлюга як був, так і зостався підгавкувачем. Правда, раніше потайки, з-за спини наскакував, боявся: влада не та, колись та урветься йому. А зараз кого боятися? Бий і дави — це й треба німцям. Щоб свої своїх же душили. Одне слово, — закінчила мати, — прислужник він. І жінка його як варила обіди, так і зараз варить і вгощає, тільки вже цих, поліцаїв, та старост, та жандармів.

— Умгу, — сказав дядько Павло і випив ще півсклянки самогонки.

Тоня мерзлякувато пересмикнула плечима і недобре зиркнула на Кучугуру: обличчя в нього стало сіре й важке, щоки трохи осунулись, і нова зморшка залягла на переніссі.

Дядько уперто дивився на вогонь, на темний гніт, що поступово обростав нагаром, і думав.

— А чого цей Шавлюга на вас найбільше уївся? — почмокав він сухими, припаленими губами.

Мати зітхнула. І промовила стомленим голосом:

— Що тут казати?.. Понесло мого чоловіка в бригадири. А характер у нього такий — нікому не змовчить. Дивиться на оті гульбища в Шавлюги й кипить: «Я це припиню! Я пошлю її, молочну, в ланку, на буряки, хай там тілом потрусить». І зачепив Фросину. Боже, де й справки знайшлись, де й захисники з’явились, аж у район потягли чоловіка: не смій сваволити!

— Н-да, — крякнув дядько і хмуро сказав до кадилки: — Самі ж ублюдка породили… Це він вас водив до фельдкоменданта? — спитав матір.

— Ні, не він. Поліцай наш водив. А Шавлюга прибігав зранку і стукав у двері: йди в управу, там з тебе шкуру за бичка здеруть!..

— Ма-а-а, не тре!.. — заревіла раптом Катька, наша менша сестра, і втупила перелякані очі в дядька Павла — може, їй здалося, що то прибіг Шавлюга.

Мати гостро зиркнула на нас, і ми заштурхали Катьку під боки: «Цить, дурна», — і потягли її за ноги в куток, а вона розмазувала сльози й настрахано хлипала.

Ми притихли, але мені чогось стало боязко. Я згадав той день, коли забрали матір і погнали в район. Хата наша спорожніла, було темно й холодно, ми купкою сиділи на лежанці, й нас, менших, гріла собою Тоня. День був страшний, студений, розсмиканий, і я мало що тямив. Знаю одне: я ніколи так не любив Тоню, як того дня, коли вона обгортала нас ряденцями й тулила до свого щупленького лагідного тіла. Я відчував, що тепер Тоня стала нам і за старшу сестру, і за матір, і думав: коли прийдуть нас стріляти, я тільки до неї пригорнусь, і буду тільки коло неї, і страшно мені було уявити, що мене відірвуть від Тоні.

Ми довго сиділи вкупі, ждучи ніби грому. У мене, та, мабуть, у кожного з нас, перед очима стояли сніги, біле поле й маленька згорблена постать нашої матері, котру повів поліцай через гору. А ще з’являвся до мене лобатий і глупенький наш бичок і ліз, як завжди, лизатися. Я казав йому: «Що ж це ти, бицюро, підвів нас, га?» Я й не знав раніше, що бичок — така серйозна персона: виявляється, він десь був записаний у великих паперах, і його треба було здати німцям на м’ясо, такий закон. А мати взяла та нишком обміняла бичка на два німецьких баєвих одіяла. З тих одіял, уже старих і затяганих, пошили мені й братові по піджачку і на всіх нас — пару ватяних валянок. А закон такий: раз бичок записаний, то не можна його ні різати, ні продавати, ні міняти. Можна тільки одне: годувати бичка до центнера і здавати німцям на м’ясо. Здавати живою вагою, здавати неодмінно, інакше — розстріл.

«Такий закон!» — казав нам поліцай, виштурхуючи матір на вулицю, а вона плакала й сварилась: «Що ж це за закон у вас, чорна п’яното! У Шавлюги корова, телиця, свого й чужого по горло — і з нього ні грама податку, бо разом компанію водите, а мене обчистили до нитки, дітей купа, голодні й босі, а ви ще й податками сиріт обвішали! Що ж це за такий закон?»

І ось вони йшли разом через біле поле, попереду мати, ззаду поліцай.

Ми сиділи купою, тісно притулившись одне до одного. Заходили й виходили з хати сусіди: тітка Єва, дядько Лавро (той, що на костурі), і всі вони казали: розстріляють. Німці такі, що не пожаліють. Тим більше — батько був бригадиром, партієць. Так що дорога одна — в яму.

Мені ще студеніше стало, коли я уявив себе під мерзлими грудками, в землі.

Потім хтось м’яко зачовгав під вікнами — мабуть, ішов у битих валянках. Розчинилися двері, й понесло в хату білою морозяною парою та п’яним духом. «Ей! — гукнув Шавлюга й захитався в дверях. — Де ви тут? Запря-йте сани, я коней дам, да заберіть свою матку, її давно вже те…» — І Шавлюга клацнув язиком. Він вовкувато повернувся в дверях і чи захихикав, чи зашарудів полами кожуха, я недочув.

Ми сиділи, зліпившись докупи, і чекали хтозна-чого. Тоня, Катька, брат, я — всі ми промерзли до кісток і не могли втамувати дрож. І було в душі одне благання: хай мине цей день: кращий чи гірший буде завтра, але хай скоріше минає цей… Ми сиділи отерплі й незчулися, коли в хаті потемніло, а вікна затягло вечірньою просинню. Вже в потемках підвелася з лежанки Тоня (а з нею наче пішло й останнє тепло), і ми слідом за Тонею нишком вийшли у двір. Знов притулились до неї, стали під хатою і втупились очима в поле — воно було біле й пустельне.

Тиша в селі, порипує на морозі сніг, балки й рівчаки вкрито сіренькою млою. Синім холодним блиском одсвічував пагорб, він був наче відполірований, а десь загубилися ті сліди, які протоптала мати вранці. Зараз ні кущика, ні деревця, ні найменшої