Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Зрозумів.
— Міг би й сам здогадатися.
Після цього мені, звісно, не дуже хотілося знову Сашка про щось запитувати. Але я таки не стримався:
— А куди ми попливемо? Кудись далеко-далеко? Я давно мріяв…
І ці слова чомусь не дуже сподобалися Сашкові.
— Ач який Христофор Колумб знайшовся! «Попливемо! Далеко-далеко»! Будемо тут, біля пагорба, курсувати — і все.
— У-у!.. — розчаровано протягнув я. — Це нецікаво. Я думав, мандруватимемо…
— Нецікаво-о-о! Не можу я поїхати. Зрозумів?
— Чому не можеш?
— Не можу — та й годі. Таємниця!
— Таємниця? — пошепки перепитав я. Це слово я завжди промовляв пошепки. — Тут, у Білогорську, таємниця?
— Авжеж, уяви собі. Тут, у Білогорську.
— І ти через неї не можеш поїхати?
— Не можу.
Я позаздрив Сашкові: у нього є таємниця! І, мабуть, дуже важлива, якщо через неї він відмовляється від далекої мандрівки. Щоб я більше нічого не вивідував, Сашко одразу ж заговорив про інше.
— Ти, Олімпіадо, годувала Бергена? — з удаваною суворістю запитав він.
Я мимоволі посміхнувся:
— Олімпіада!..
— Чого зуби скалиш? — розізлився Сашко. — Нічого немає смішного. П'єс Островського ніколи не читав? У нього там Олімпіада на кожному кроці.
— Я читав Островського. І навіть у театрі дивився.
— Ой, ти, либонь, щодня до театру ходиш? — вигукнула Липучка, яка зовсім не образилася на мене.
— Не щодня. Але часто…
— Ти й у Великому був?
— Був.
— Ой, який щасливий. Ти, певно, і книжки всі на світі перечитав? Адже у вас там просто на кожній вулиці бібліотеки!
— Так… читаю, звичайно…
Тільки-но до мене почав повертатися гарний настрій, як Липучка все зіпсувала:
— Ой, ти, мабуть, відмінник, га?
І чому їй спливло в голову це дурне запитання? Я тільки й зміг невизначено стенути плечима, як навчив мене товариш у Москві.
— Я так і думала, що ти відмінник!
А Сашко все супився. «Мабуть, хвальком мене вважав, — подумав я. — Але ж я нічого певного не сказав. Я лише стенув плечима. Це ж Липучка розкричалася: „Відмінник, відмінник!“ А чому я, справді, маю ганьбити себе і всім про свою двійку доповідати?»
— Ясне діло, у них там відмінником бути нічого не варто, — похмуро сказав Сашко. — Всі книжки перечитаєш, п'єси передивишся — і одразу все знатимеш. Навіть у підручники заглядати не обов'язково.
Від Сашкових слів мені чомусь захотілося нижче нахилити голову й краще роздивлятися камінці під ногами.
— Ну гаразд, — сказав Сашко. — Гайда пліт будувати!
Він пояснив, що ми скріпимо всі балки й колоди поперечними дошками, переплетемо їх дротом, приб'ємо ящик, з якого він, Сашко, нами командуватиме, і спустимо пліт на воду.
— Ти працювати умієш? — сердито, ніби наперед сумніваючись, запитав Сашко.
— А що тут уміти? Подумаєш, хитромудре діло!
Тоді Сашко наказав мені вкоротити дві березові колоди, які були набагато довші від інших.
— Щоб не випирали, — пояснив він і заходився доламувати стару хвіртку.
Я взяв сокиру, закинув її обома руками за праве плече й щосили опустив її на край колоди. Але колода від цього не вкоротилася, а тріснула десь посередині й розкололася.
— Ех, ти! — презирливо кинув Сашко. — Хіба це сокирою роблять? А пилка навіщо? Цілу колоду зіпсував!
Навіть Липучка дивилася на мене так, що я зрозумів: вона не тільки захоплюватися уміє — і своє знамените «ой» по-різному промовляє:
— Ой! — глузливо вигукнула вона. — Сокиру тримати не вміє! Дрова хіба ніколи не рубав?
— А навіщо йому рубати? — відповів за мене Сашко. — У них там у квартирах і газ, і парове опалення… Що завгодно для душі! А ще лементував: «Мандрувати, мандрувати!» На екскурсії тобі їздити, а не мандрувати!
«Я ПРИЇХАВ! ПРИЇХАВ!»
Коли ми поверталися з річки, пагорб уже не був зелений. Та й усе місто можна було назвати швидше не Білогорськом, а Темногорськом. Дорога здалася мені набагато довшою і крутішою, ніж уранці. Я подумав, що літні дні дуже довгі і коли вже встигло стемніти — значить, зовсім пізно. На додачу до всього у мене щось перекочувалося у животі й неприємно посмоктувало під ложечкою.
За цілий день я з'їв усього два немитих гірких огірки і шматок черствого чорного хліба. Все це зберігалося у Сашка в зеленому наметі. Правда, Сашко збігав у місто і приніс звідти миску гарячого супу, але віддав її шпіцу Бергену. А нам з Липучкою він не дав супу, бо ми, на його думку, повинні були тренувати свої шлунки і загартовуватися, як майбутні моряки.
— Отакої, «загартовуватися»! — скімлив я, заздрісно позираючи на шпіца Бергена, який шумно хлебтав з миски димний, пахучий суп. — Аби далеко попливти, тоді інша справа! А це ж тут, поблизу, будемо крутитися. Навіщо ж нам гарт?
«Сам, либонь, наївся досхочу, коли шпіцу по їжу бігав!» — так я зі зла думав про Сашка, піднімаючись на пагорб і від голоду відчуваючи слабість у ногах. Що б сказала мама, якби довідалася про сьогоднішній день! Адже вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говорить сьомий поверх», після закриття браузера.