Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"

— Чого саме мені така доля судилася? Чого саме на мене стільки страждань насипалося? — лепетала незнайомка, плачучи. — Спершу татко помер: ще малою мусила з ним розпрощатися, потім дядька Мішку в тюрму запроторили, де пропав, бідолашний… Я його так любила… А тепер-от Андрійка не стало. Не стало! Забрали від мене і його! — ридала. — Нащо тепер мені ті коси довжелезні?! Нащо взагалі теперка жити?! Не треба! Не хочу! Не буду! — скрикувала.

Сава й поворушитися не смів.

А дівча вело своє.

— Він до неї ходив довго, більш як рік ходив, — плела словесні кошелі, годі було й розтовкмачити, що й до чого. — Вона ж бо — царівна! А я хто? Я — ніхто. Як люди казали, виплодок маленької жінки. Дитиня сліпця. Чудо горохове, що звалилося на двох калік хтозна-звідки… А вона — як намальована! Я й сама те знаю і бачу… Вивчилася аж на лікарку. Білий халат, біла шапка, білі руки… А я хто? Повариха з дипломом петеушниці. Каструлі в школі мию. Котлети з хліба, бо таким є державне м’ясо, для невдячних школярів ліплю, — витерла махровим рукавом мокроту попід носом.

Сава тим часом аж відчув аромат м’ясних смаколиків, бо з хліба котлет таки не уявляв.

«Ліпше про котлети не казала б», — кинув думкою.

— Вона завжди була найкрасивішою! Найкращою! Відмінниця у школі, співуха на ціле село, в’язальниця, вишивальниця, ще й вродливиця неземна! А тут — уже й лікарка, рятівниця всіхня й помічниця незамінна. Не ходила на свій медпункт, а пливла, як та лебідка. Тільки не біла, а чорнокрила. Бо не було в ній добра до нього. Їй би лише познущатися з того свого простака кавалера. Він їй — душу, а вона йому — насміхи. Він їй — серце, а вона йому — побрехеньки.

Сава нарешті дійшов, про що йдеться. Золотоволоска про коханого Андрія мову вела та якусь його зрадливу полюбовницю.

«Як же він загинув?» — не полишала Саву цікавість. Але він мовчав.

— А їй що? Вона раз у раз до району їде, навіть в область на всякі наради. А там хіба такі простаки, як Андрій? Аякже! Ясно як білий день, що там такі ж білорукі красунчики, як вона сама! А він страждає, метається, як той щур у западні, спокою не знає…

Сава зауважив, як цієї миті дівчина забула про сльози і її обличчя раптово обтягла маска з виразом ненависного людиська.

— Потім сам мені признавався, що вона його до хати тільки через вікно впускала, щоб батьки не бачили, з ким кохається. А на ранок так само через вікно випускала, щоб він, як нишпорка, між деревами в садку чаївся, непоміченим додому вертався… Він же до неї пішки приходив із сусіднього села, дванадцять кілометрів ішов! А часто й біг! Такий дужий був… Андрійко мій, який же він був дужий, — знову захлипала. — Зимою купався, як ті безстрашні моржі, влітку на турніках підтягався, м’язи, гой, які мав, такі хіба по телевізору показують! Який же він красень був, Андрійко мій! Я не можу змиритися, що його не стало, я того не витримаю! — вдарилася в сльози, але ненадовго. — Хіба їй треба була його любов?! Як вона не дозволяла йому підводою до хати під’їхати, приказувала, щоб навіть велосипедом не їздив, бо то не почотно! А їй треба, щоб усе було почотно! Все, до останньої крапельки, — про плач призабула. — Ні, їй тільки його дужість потрібна була, його тіло міцне, як у дуба, його зріст, як у величного правителя, його хоріство[11]. — Дівча знову заскиглило, мов цуценя, видно, вкотре стали перед очима обриси коханого. — То вона йому на смерть поробила, — злісно додала.

Сава зважився, торкнувся її плеча. Але враз відсахнувся. Укмітив — ніщо цій бідоласі тепер не зарадить. Хіба говоріння.

Юнак відійшов і, обпершись об холодну лікарняну стіну, продовжив слухати.

«Най ліпше говорить, ніж з вікна кидається», — вирішив.

— Мене він запримітив, хоч і був тоді п’яний упень, — захлинаючись слізьми, заквоктала золотоволоска. — Напився з горя, бо вона послала його далеко, — то він так розказував, — і сидів за столом у нашому барі сам-самісінький. Потім подивився на мене так сумно, так печально, що, здавалося, на дні відчаю потонули його зобиджені очі, вже й не виберуться з того болю… Сказав тоді: «Чесько, ходи, тутка-во вип’єш зо мною». А я й не постидалася. Він мені ще зі школи наравний[12] був. Бо як такий, як Андрійко, може не подобатися?! Як його сама Маріанна, ніби намальована, біля себе мостила, до його губ, як та п’явка, приклеювалася… Я тоді покинула дівчат, підсіла до його столу. А він каже: «Ніколи не топчися по любові, Чесько, бо то тобі не виноград, щоб його на вино перечавлювати. То тобі вельми рвучка і крихка штука. Згубиш — більше могтимеш не знайти. Моєї любові вже нема, її на дрантя передерли. А ти свою бережи, як маєш… А вже маєш?» — спитав. Я мовчки крутнула головою, що, мол, ні, не знайшла ще, але раптом проронила: «Угу, є вже!» То я його мала на увазі, Андрійка, то я йому, чи найперше собі, в тій любові призналася. Він того не розчув, лише проголосив: «За твою любов, Чесько, і випиймо!» І ми випили. Й одну стограмівку, і другу… Я тоді вже училище закінчувала, мати до клубу пускала, хоча пити горілку ще не дозволяла. Але тієї ночі нічого мені од мамки не перепало. Вперше її не послухалася, розчарувала, однак вона змовчала, коли я додому геть хмільна прийшла. Щоправда, потім на ранок таке сталося… Не забуду ніколи, але то вже лишиться між мною і мамкою… Стидно мені було, та я Андрійкові не могла