Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Никодим подав їй два папірці.
— Прошу.
Манька заперечно хитнула головою.
— Не хочу. Не візьму. Нічим буде віддати.
— Ну то й не треба віддавати.
— Не хочу. — Манька насупила брови. — Подумаєш — банкір! — Вона одвернулась і тихо додала: — Хіба що… Даром я не хочу. Хіба що ви підете зі мною.
— Е-е-е… — пробурмотів Дизма і зашарівся.
Манька глянула йому в очі.
— Я вам не до вподоби?
— Та ні, чому ж…
— Теж мені мужчина! — зненацька скипіла дівчина. — У-у, калоша! — І, крутнувшись на підборі, неквапливо рушила додому.
— Панно Маню! — гукнув Никодим. — Зачекайте, підемо.
Вона зупинилась і, коли Дизма підійшов, мовила:
— За номер іще п’ять злотих.
— Добре, — відповів.
Мовчки йшли вузькими вуличками.
Заспаний здоровило в оксамитовому жилеті відчинив їм двері, провів у маленький брудний закапелок і простягнув руку. Дизма заплатив.
Крізь старі сірі фіранки падав сніп яскравого сонячного проміння. В кімнаті було душно, смерділо затхлістю.
— Може б, відчинити вікно? — озвалась Манька.
— Пізно вже, — заперечив Дизма. — Мабуть, десята година. — Пора додому.
Перед невеликим люстерком Манька вищербленим гребінцем розчісувала густі чорні коси.
— Ви знайшли роботу? — кинула вона байдужно.
Дизмі раптом нестерпно закортіло похвастати перед Манькою. Він витягнув із кишені всі гроші і розклав їх на столі.
— Поглянь, — усміхнувся.
Манька обернулась і витріщила очі. Довго дивилася на розкидані банкноти.
— Стільки грошей… стільки грошей… По п’ятсот. До лиха!
Никодим тішився з ефекту.
Дівчина схопила його за рукав.
— Слухай, у тебе було «діло»? — спитала здивовано.
Дизма розсміявся і так, аби тільки, жартома, бовкнув:
— Авжеж!
Манька кінчиками пальців доторкнулася до грошей.
— Скажи… скажи… — прошепотіла, — ти ходив на «мокре діло»?
Він кивнув головою.
Дівчина мовчала, а в очах її світився страх і подив. Вона ніколи б не подумала, що цей тихий їхній пожилець, оцей розтелепа…
— Ножем? — поцікавилась.
— Ножем.
— Важко було?
— Пхі! І не дригнув.
Вона похитала головою.
— Але ж грошей мав… Надісь, єврей?
— Так.
— Я не знала…
— Чого не знала? — спитав Дизма і почав ховати гроші.
— Не знала, що ти такий…
— Який?
— Ну, такий… — Дівчина зненацька пригорнулася де нього. — А тебе не накриють?
— Не бійся, дам собі раду.
— Ніхто не бачив?.. Може, якісь сліди зосталися? Треба бути дуже бережким. Лягаві, знаєш, навіть по відбитках пальців можуть знайти.
— Мене не піймають.
— А, скажи, ти боявся?
Дизма знову розсміявся.
— Е, що там говорити. Ну, ходімо додому. А оце тобі на сукню.
І він поклав перед Манькою сто злотих. Дівчина обхопила його руками за шию і ну виціловувати.
По дорозі додому не розмовляли. Никодим вдоволено спостеріг, що ця мала одразу ж перемінилась і тепер зовсім інакше ставиться до нього. Зметикував, що повагу, майже захват, у Маньки викликали не гроші, а ота вигадана історія про бандитські подвиги, йому лестила ця зміна і було соромно, що він, власне, її не заслужив. Тому Дизма ні за що не признався б їй тепер, що все це вигадка.
— Тільки, Манько, — мовив, коли вони піднімалися сходами, — дома ані пари з уст. Розумієш?
— Ну певно.
— А мені доведеться на деякий час виїхати, щоб знаєш… Ну, безпечніше так.
— Розумію. Але ж ти вернешся?
— Вернусь.
Те, що пожилець прийшов разом із Манькою, не справило на Барциків ніякого враження. А от горілку і ковбасу прийняли шанобливо. Валентова зразу ж заслала стіл зеленою цератою, і всі посідали снідати. Скляночка — колишня баночка з-під гірчиці — переходила з рук до рук, а що вона була чималенька, то Дизма незабаром вийняв ще п’ять злотих, і Манька метнулася по нову пляшку. Никодим тим часом заплатив борг за житло, а коли дівчина повернула, сповістив:
— Ну, поздоровте мене. Я знайшов гарну посаду.
— А де? — озвався Валент.
— Не в Варшаві. На провінції.
— Хіба я не казала, — покивала головою Валентова, — в провінції з заробітками завжди легше. Там усього досить. Відомо — селяни.
Всі випили за його здоров’я, а коли пляшка була вже порожня, Никодим розставив своє ліжко, роздягнувся, жилет із грішми поклав під подушку і сливе зразу заснув.
Валент хвилину сидів мовчки, а тоді з п’яного дива затягнув пісню. Але на нього накинулась Манька;
— Тихо, до лиха, не бачиш — людина спить. Не дадуть відпочити.
Залягла тиша. Валент насунув кашкета і вийшов, його жінка майнула до сусідки — похвалитися: жилець поставив могорич, щоб сприснути нову роботу.
А Манька дістала з шафи батистову хустину і накрила Никодимові голову, бо в хаті було повно мух.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙЦілий ранок Дизма
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кар’єра Никодима Дизми», після закриття браузера.