Читати книгу - "Як не скарб, то пожежа"

— Ну, за те, що не сміялися.

— Чого б це? — знизала плечима дівчинка. — Все було класно.

— І за допомогу теж. Без вас я б не впорався. Копав би до ночі…

— Оце добре підмічено, — солідно підтвердив Миколка. — Гуртом і батька легше бити!

— До речі, про батька, — подав голос Данилко, глянувши на свій годинник. — Хто кого битиме, не знаю, але маю для вас погану новину. Здається, ми спізнилися на автобус. На останній автобус, — наголосив він.

— Ніколи собі не пробачу, — бурмотів Семко, міряючи кроками узбіччя. — Це я вас у халепу втягнув. Через мене тепер усім дістанеться. Наївний, невже я справді очікував знайти скарб? Дитина, та й годі…

— От припинив би ти жалітися, — розсердилася Діана. — Хіба ти нас силою тягнув? Ми самі захотіли взяти участь у цій пригоді. І ми так само, як і ти, сподівалися на те, що скарб справді знайдеться. Але, попри все, особисто я ані крапельки не шкодую, що поїхала з вами, хлопці. Ми чудово провели час, і я ще довго згадуватиму цю нашу вилазку. А автобус… Ну, буває. Що тут такого страшного? Зупинимо якусь машину і доїдемо…

— Ага, тільки чомусь жодної не видно, — сумно зауважив Миколка, у якого в голові безперервно прокручувалися картини пізнього повернення додому й виправдовування перед батьком. Цього разу в старшого лейтенанта Пилипа Петровича Маковія терпець точно увірветься. А про наслідки… Ой, краще й не думати. — Вже скоро зовсім темно стане, і хоч би одна попутка проїхала! Вимерло це шосе, чи що?..

Справді, за ту годину, що друзі простояли на узбіччі траси, повз них промчав лише один автомобіль — та й той був молоковозом із двомісною кабіною. Вже стемніло, і порожнеча на дорозі лише посилювала враження відірваності від великого світу. Від цього робилося незатишно.

— Нічого не вимерло! — заперечила Діана, як могла бадьоро. Наче на доказ її слів здалеку почулося якесь деренчання. Воно наближалося, наростало, несучи з собою останню надію на благополучне повернення додому.

— Так, слухайте всі, — скомандувала дівчинка. — Ви відходите подалі, до дерев, а я зупиняю авто сама. Якщо зупиниться — щодуху біжіть до мене. Згода?

Хлопці кивнули і слухняно відійшли. Та на третій секунді очікування поки що невидимого транспортного засобу не витримав Миколка.

— А чого це ми відійшли?

— Щоб не налякати водія нашою кількістю, — пояснив тямущий Семко.

— Думаєш, водій більше злякається, побачивши нас на узбіччі, ніж коли ми вискочимо з кущів і побіжимо до його машини? — не второпав Миколка. Хлопці перезирнулися.

— Миколка має рацію, — підтримав Данилко. — Повертаймося.

Вони порівнялися з Ді саме вчасно для того, аби побачити автомобіль, що мав їх врятувати. Діанка, почувши кроки хлопців, зашипіла щось сердите, але враз замовкла, коли помітила авто. Невеличке, розміром із мотоциклетну коляску, більш за все схоже на перепиляний навпіл «Запорожець», невідоме чудо техніки проторохтіло повз розгублених скарбошукачів на швидкості повільного вальсу, та все ж устигло зникнути з поля зору, перш ніж Діана отямилася і підняла руку. Хлопці ж узагалі приходили до тями ще хвилину, не менше.

— Матінко, що це було? — нарешті пробурмотів Миколка. — І воно ще їздить?

— Може, хтось поцупив машинку з автоатракціону? — висунув версію Семко.

— Це «інвалідка».

Всі повернулися до Данилка.

— Що? — перепитав Семко.

— Так на неї в народі кажуть. Спеціальна машина для інвалідів — таких, що не мають ніг. У неї ручне керування, і лише два місця в салоні, і… Такі робили дуже давно. Я не знав, що вони ще на ходу, — якось безпомічно закінчив хлопчик.

— Вони, як бачиш, на ходу, а ось ми простоюємо, — сумно констатував Семко. — Немає ради. Давайте дзвонити батькам — нехай хтось із них за нами приїде.

Миколка здригнувся від таких перспектив і дуже голосно зітхнув.

— Давайте ще почекаємо.

І вони почекали ще дві години. Надвечір’я остаточно перетворилося на ніч, а по трасі за цей час промчало лише три автомобілі. Жоден не зупинився. Стало не лише темніше, а ще й значно холодніше — приємна денна весняна свіжість, минувши стадію прохолоди, враз перетворилася на холод, ще й погрожувала заморозками. Зрештою Діана мовчки полізла до свого рюкзачка по мобільник.

— Уже пора?.. — засопів носом Миколка.

— Уже дві години, як пора, — різко відмовила Діанка і раптом завмерла на мить, а потім ляснула себе по лобі.

— Що? — з підозрою поцікавився Миколка.

— Згадала. Згадала, що забула мобільний удома. Похапцем збиралася, сонна, а він лежав на столі… — дівчинка так розгубилася, що ледь не заплакала.

— Вибачте… — тільки й змогла сказати вона.

— Та пусте, —