Читати книгу - "Пекельний звіздар"

— Ну, гицлю, — каже Івась, — вже ж моя куля тебе не мине!

Та й звівся на ноги. Потяг за курок, а порох засичав на полиці, бухнув дулом, — та й переломився пістоль при самому держакові.

— На кого ти руку підняв, потерча?! — каже йому Тіберіус. — Іди сюди! Тебе гукає мій пан, владар землі та неба!

Та й показав на Івася.

— Беріть його, сестри!

Немов блискавиці, шугонули з неба пекельні діви. Побачив малий козак, як простягають вони до нього свої руки, повалився додолу, і скував його такий жах, що не зміг він і поворухнутися, — аж остатнього менту, коли торкнулися до нього почвари кінчиками пальців, злетіли з його вуст давні-давні слова, котрих він гаразд і не тямив, бо виголосив їх за нього хтось інший:

— Батьку Дажбоже, славен Трояне, спаси мене, козака! Матінко Ладо, не дай погибати!

Не встиг він теє промовити, як задвигтіла земля, і все доокруж завертілося, мов дзиґа: як обпечені, сахнулися од нього діви й, затуливши обличчя, шугонули у небо; майнула височенна постать звіздаря, котрий схопився за голову; диба зірвався гнідий і заіржав, стрясаючи обсмаленою гривою; глянув Івась — яріє, мов жар, та лялька, що він узяв од мертвого богатиря, і навіть крізь сорочку видно, як світиться вона страшним багрово-чорним сяєвом.

— Троянів оберіг! Троянів оберіг! — завищали літавиці, показуючи на неї пальцями.

— Де ж ти його доскочив, клятий недолітку!.. — простогнав Тіберіус.

Аж тут знову заіржав жеребець, неначе у сурму заграв. Івась не чекав, поки нечисть оговтається та вхопить його: допався коня, скочив на нього охляп і буцнув п'ятами. Гнідий став дибки, одним скоком переплигнув палаючу браму та й кинувся у поля, не розбираючи дороги.

Довго гнав Івась у світ за очі, аж позаду вже й заграва сховалася. Добре, хоч кінь був розумака: нюхом чув бакаї, річки та видолинки й огинав їх узбіччям або ходу потроху збавляв, як не можна було теє минути. Аж ось почав він сапать і хоркати — знати було, що вже підбився. Добрів трохи Івась до тями та й придержав гнідого.

У полях стояла глуха чорна ніч. Гнідий помалу простував якимись бур'янами, й копита з тріском шурхали в мерзлій нехворощі. Ось він спустився в долину і, сторожко переступаючи ногами, почав переходити річку. Зиркнув Івась о праву руч, зиркнув о ліву — ані однісінької прикмети нема, де це він опинився. Було йому в пам'ятку, що не на Гойсиху поїхав, бо за хутором гнідий перейшов по кризі Красилівку і погнав прямісінько в степ, лишаючи Дрижиполе по ліву руку. Зразу ж по тому перетнули вони ще одну річку, відтак поминули якісь переліски, — а далі плутали долинами, байраками та мочарищами, звертаючи то так, то сяк, що й не згадати тепер, якою дорогою простували.

До ранку звідціля не виберешся, подумав малий козак, сторожко зиркаючи обабіч. Але й нечисть мене тут, либонь, не знайде…

І допіру він теє подумав, як згадалося йому все, що було на хуторі, й нарешті второпав він, що немає тепер у нього ні домівки, ні діда з бабою, ні навіть шматка хліба немає де взяти, — нічого, крім коня та отої ляльки, що дісталася йому від мертвого богатиря. А далі пам'ять його почала розгортатися, мов полотно, й він мовби навіч побачив: обійстя, залите полум'ям пожоги; темна постать звіздаря з кривавою шаблюкою в руці; і білі силуети літавиць, що мовчки і страшно кружляють на тлі чорного неба…

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — прошепотів він, сам не тямлячи, що каже, бо промовляв його вустами хтось інший. — Матінко Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати!

І заплакав, бо хоч був і козак, але ще ж малий. Почув теє кінь і, обернувши голову, глянув на нього, наче казав: не плач, козаче, — на все Божа воля! Івась і сам теє второпав, тож за хвилю втер носа рукавом та й почав мізкувати.

З чого все почалося? Із тої ляльки. Як узяв він її, то й заявився звіздар, а за ним ота пекельна сила. Певне, щось таки дісталося йому од мертвого богатиря, бо і хутір запалили, і діда з бабою на той світ спровадили тільки задля того, щоб зайняти його в полон. Та ще й живого.

То, значить, лялька ця — чарівна? І вона правду сказала йому вві сні?

Страшно стало Івасеві. Хтів було він вдарити коня п'ятами та знову гнати світ за очі, але второпав, що верхи од напасти не втечеш. Придержав коня малий козак та й почав гадати, куди ж його тепер прямувать.

А прямувати було й нікуди. Лежало кругом дике поле, й не світилося там ані однісінького вогника — тільки завірюха ревла та сипала за комір колючим снігом. Подумав Івась, подумав та й пустив коня, куди очі дивляться.