Читати книгу - "Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди"

— Скільки тобі років?

— П’ятнадцятий пішов.

— П’ятнадцятий, — каже Семен. — Та я в твої літа був уже молодець! Батько брав мене на війну і в похід чайками на Чорне море! В п’ятнадцять літ я вже не одного татарина зняв стрілою з коня. Знаю, що ти допитливий і недурний, що в тебе душа щира і вірна, знаю про це, знаю. Зрада ще не торкнулась її. Та чи буде так завжди? Хто знає… За нами, козаками, ходить зрада, як тінь за чоловіком: через неї гине молодців більше, ніж від ляського самопалу, татарської стріли або яничарської шаблі. Чи присягнеш ти, що будеш мені вірний?

— Присягну! — сміливо відповів я.

Семен вийняв з пазухи дерев’яний хрестик, київський, різьблений, поцілував його, звелів і мені поцілувати, а потім сказав:

— На цей хрест, на святого спаса, на богородицю, на святого Миколу і на всіх святих і блаженних Печерської лаври присягни, що збережеш у таємниці те, про що тут довідаєшся, що ніхто не почує від тебе того, що ти почуєш від мене, що. нікому не покажеш того, що покажу я тобі, і все зробиш так, як я навчу тебе! Присягаєш?

— Присягаю.

— Той турок Кара-Мордах, якого ми зустріли, — говорив далі Семен, — був проклятий пес і зрадник, кров козацьку пив. Нарешті бог дав мені його в руки; загинула гадюка від козацької шаблі.

— Що він зробив вам, Семене?

— Що зробив? — крикнув Семен. — Батька мого зрадив і продав туркам, як погану скотину, продав, як пса на ланцюгу!

— А хто був ваш батько? Теж козак?

— Авжеж, козак. Ми всі з козаків, кожний Галушка— козак. Але який козак бувз мого батька! іншого такого немає ні в Січі, ані на Запорожжі! В усій Україні нема. Він ще гетьмана Косипського бачив, з Бородавкою воював, з Лободою, Наливайком і Сагайдачним на турків ходив! Він був правою рукою Сагайдачного, його оком. Чорне море знає мого батька, сам султан відає про нього, а турецькі паші тряслися перед ним від страху. Він пограбував Синоп і Архіоку, димом пустив Очаків; недавно, років два тому, разом з Конашевичем спалив Варну! З ляхами ходив на турків, його знають гетьман Жовкевський і гетьман Ходкевич; пан Конецпольський любив його, як брата і товариша, тільки не ваш Конецпольський, пан Самійло, а інший — Конецпольський Станіслав, хороший пан і лицар. Його турки під Цецорою, на жаль, в ясир узяли, а то б він мого батька від турків напевне викупив. Він щедрий пан і вояка сміливий. Та що поробиш? Сам тепер у нещасті. Хто знає, чи живий. Може, турки вже задушили його, а може, на гаку висить, як славної пам’яті князь Дмитро!

— Чому ж ви, Семене, не рятуєте батька?

— А чого б це я опинився тут, у вас, коли б не думав рятувати його? Навіщо було б мені забиратися сюди, аж під Самбір? Я козак вільний, нереєстровий, ніколи панам не служив, а тут став на службу до Самійла Конецпольського, бо думав, що він викупить з поганських рук мого батька, якого теж знав і про якого чув від свояка та й від інших (панів ротмістрів. Але Самійло Конецпольський — це вже не такий пан, як Станіслав, і не такий вояка, хоч з одного роду, одної крові. Правду кажуть: з одного дерева хрест і лопата. Чекав я від нього допомоги і дочекатися не міг. Проте я ще чекав би, та бог дав мені в руки Кара-Мордаха. Тепер мені вже нікого не потрібно. Тепер я знаю, що робити і як рятувати батька!

— А ви впевнені, що він ще живий? — питаю Семена. — Може, вже убитий?

— Убитий? Ні, турки його не вб’ють! Вони раді, що дістали його живого, і берегтимуть його життя якнайдовше, бо цінять його на вагу золота. Батько мій — славетний пушкар, відомий на весь світ, на всю Україну. Другого такого не знайти, хіба що в німецьких краях є.

Я вже хотів запитати Семена, що таке пушкар, бо тоді не знав цього, але він мовби вгадав мої думки:

— Хіба ти не знаєш, що таке пушкар? Отакої! П’ятнадцять літ їсть хліб, а дурний, про пушкаря не чув! Ну, а про гармати чув, про «дзяла», як у вас тут, у Польщі, називають? Пушка і гармата — одне й те саме. Мій батько вміє, як ніхто, поводитися з гарматами… Як наставить, виміряє, націлиться, запалить, то куля ні на п’ядь не схибить: коли хоче комусь одірвати голову, то одірве як раз плюнути. Я з лука не вмію так вистрілити, як мій батько з гармати. Кулі слухаються його, кожна летить туди, куди він її пошле, як козак з листом. Але це ще не все. Мій батько сам уміє гармати робити. Він може відлити з бронзи таку величезну гармату, що людина у неї влізе, а коли з неї вистрілять, то земля трясеться, від її кулі валяться вежі і мури, перетворюючись купу каміння. Батько вміє і дзвони відливати, а які! Як задзвонять, то ніби вони із щирого срібла: так гудуть, аж серце радіє. Дзвін пливе по полях і степах, до неба сягає… бам! бам! Саме повітря ніби грає й співає! Може, ти колись і почуєш, як гуде дзвін, відлитий моїм батьком, або побачиш гармату його роботи. Чому ні? У Наливайка була одна, взяли її ваші до Кракова. А на кожній гарматі і на кожнім дзвоні написано гарними буквами: «ОПАНАС», — це ім’я мого батька. Навіщо ж такого майстра турки вбивали б? Він живе, але де, бог знає. Може, в Хотині, може, в Бендерах, може, в самім Стамбулі коло гармат змушений працювати, на добро поган і на погибель козаків та ляхів. Але я знайду його, неодмінно знайду, бог тому свідок! Тепер я знаю, що мені треба, і маю це.

— Ви, певно, обдерли Мордаха, Семене? — спитав я. — і маєте тепер багато золота, щоб викупити…

— Справді, сучий син мав на собі черес, мабуть повний дукатів, — каже козак, — але