Читати книгу - "Новий рік у Стамбулі"

Іноді я зависаю то в ботаніці, то в палеонтології, історії чи механіці, але не в літературі. Бо чим ближче я до літератури, тим далі від неї. І навпаки. Письменник, який читає лише твори своїх колег по перу чи літературознавчі дослідження, стає частіше ремісником, ніж майстром. 90 відсотків моїх знань я забуду, не використаю, просто вони вгамовують мою допитливість. Це — мій спосіб насолоджуватися життям.

Звірі з брами, що вела до Ніневії, виглядають сучаснішими, ніж мозаїчні панно у Софії. Вони дуже ефектні на синьому тлі, ці леви, дракони й єдинороги. Леви — земля, дракони — підземний світ, єдинороги — повітря. Це я так собі уявляю, хоч може бути інше трактування цих зображень. У великій залі при денному освітленні вони б виглядали не так ефектно, хіба що відчинити цілу браму. У глухому залі з приглушеним штучним світлом вони просто заряджали позитивною енергією серед тьмяних бородатих ассирійців на тріснутих барельєфах.

А потім, коли ми вийшли надвір, у мене запаморочилась голова від надміру почуттів. З мене було досить. Але ми пішли в інший корпус. Виставковий зал, де були артефакти з самого Стамбула, виглядав по-сучасному, трохи нагадуючи Музей Ізраїлю, той спекотний жовтень 2013 року, акурат перед Майданом, якого ми всі прагнули і який закінчився так криваво.

Я була втомлена, щоб роздивлятися ті всі багатства з мармуру, але мені страшенно сподобалися невеличкі надгробні стели пізньої античності, які зображали приватне життя небіжчиків, цілі жанрові сцени. В них не було нічого сумного, та й моменти було підібрано прозаїчні. Очевидно, на стелах намагались розповісти про померлого не словами, а образами, бо тільки те й важливо, що пам’ять про нього. То були все розповіді про звичайних містян. Румуни теж зараз роблять надгробки не скорботні, а веселі. І, напевно, досі, як у наших далеких карпатських селах, жартують при мерці. А ще я думаю, що тоді не вважали, що Бог знає більше про людину, ніж його рідні та друзі. Далі була експозиція зниклих народів, що мешкали в Анатолії, і, проходячи повз вітрини черепків і цілого посуду, я раптом згадала Трою.

Про неї, тобто про Генріха Шлімана, який розшукав Трою, я теж прочитала у Косідовського. То були інші відчуття, більш шляхетні, ніж облаштування шумерських гробниць у купі піску. Я, сільська дитина, що не мала можливості ні займатись музикою, ні кататись на ковзанах, ні навіть користуватись великою бібліотекою, чудово розуміла малого Шлімана, який, дізнавшись про Трою, вирішив її знайти і задля цього працював багато-багато років. Став крутим бізнесменом, мільйонером, і доля привела його до Туреччини, на пагорб Гіссарлик.

Я зупиняюсь посеред довгого жовтого коридору і кажу: «А де ж Троя?» Лада з Томеком перезираються. «Якщо тут Археологічний музей, то мусить бути Троя». Ну, звісно, я розумію, що це туристичний бренд, і що, можливо, Шліман і не Трою знайшов. Сліди руйнування, пожежі — яке місто уникнуло заглади? І пагорб Гіссарлик, де навіть поставили Троянського коня для туристів, — це п’ять годин їзди зі Стамбула. І в таку пору року все там зачинено. Але Троя мусить бути в Археологічному музеї. І вона є. Трохи далі. Певно, зо сім залів, тобто вітрин з черепками і посудом, ясна річ, без скарбу Пріама, бо його Шліман вивіз з Туреччини додому, а потім росіяни вкрали, коли воювали з німцями. Скарб — це погана знахідка, він перетворюється на купу черепків і сухого листя.

Задля Трої я ще в дитинстві вивчила всі грецькі міфи, хоча ніколи не прагнула відвідати Грецію. Принаймні, в наші часи, коли все перетворено на машину, яка випомповує гроші з туристів. Я читала «Іліаду» й «Одіссею» Гомера, «Метаморфози» Овідія, у мене ціла бібліотека античної літератури. І все це завдяки Трої, завдяки Генріху Шліману, чиє серце назавжди залишилось дитячим. Напевно, Лада каже Томеку: «Ну, все, мама допалася». А вже вечоріє, і мене охоплює розпач: якого біса ми лазили стільки по порожньому султанському палаці, який нічим не промовляв до серця, коли тут — Троя? Мені від цих черепків, пряслиць, таких як і в Україні, перехоплювало подих. Немає значення, чи існувала направду Троя в Гіссарлику, коли вона існує в тебе у голові. Її зруйнування дорого обійшлося завойовникам. Одіссей не міг знайти батьківщини десять років, Агамемнон був вбитий, Ахілл також, та й усім їм набридла ця безглузда війна, хоча це вони вже під кінець вважали її безглуздою. Насправді існував якийсь вищий розрахунок у всьому тому. Війна йшла не за багатства, а за право володіти красою. І Гомер, такий багатослівний, коли йшлося про описи зброї, речей, делікатно замовкав, коли йшлося про істинний сенс війни, він приховував його, маскував, бо людям не можна знати всього. Ця традиція ведеться ще від шумерів. Про справді важливі речі — або якомога менше, або взагалі нічого. Щоб не було профанації. Гімни не повинні виходити за двері храму. Людина повинна дорости до того, щоб без посередника розмовляти з богами. Скасувавши цю ієрархію, люди натомість створюють іншу піраміду чи вертикаль: політичну та фінансову. Світ поділений на «золотий мільярд», країни другого і третього світу. Багатство проти традицій і високої духовності, з якими і йде зараз війна по всьому світу. І в Україні також. З обох боків. З одного, східного, намагаються знищити національну культуру, а із західного — не допустити в Європу проникнення іншої точки зору, крім схвалення ліберальних цінностей, небезпеку яких усвідомлюють уже й самі, але голосів цих майже не чути.

У третіх країнах практично неможливо заробити гроші чесним шляхом, не вкравши або не зрадивши, і це найбільш принизливо, коли тебе вважають жителем бідної країни і шкодують. Я пригадую, як у чорні 90-і в мою убогу оселю принесли пакунок з Америки — допомогу українським письменникам. Я з Ладою і своєї племінницею побачили там старі лахи, які не