Читати книгу - "Місто собачих снів"

За батьків Борис особливо не турбувався – живі, здорові та й слава Богу. Гроші він їм відправляв регулярно, прибуток цілком дозволяв добре підтримувати стареньких. Гроші… У Бориса завівся такий собі непоганий банківський рахунок (ну не тримати ж капітал за фанерними гуртожитськими дверима!). А ще він серйозно замислювався над переїздом до нормального помешкання. Хоча наразі „шпаківня”, як називав свою кімнату Борис, його виручала, так як недорога платня за проживання допомагала відкладати більшу суму до банку.

Друзі. Тут окрема ситуація. Знайомих було багацько, робота вимагала постійного спілкування з дуже різними людьми. Але чого-чого, а от друзів Борис не здобув. Був тільки Юлин друг, так званий Льодік, але це окрема історія. Колеги по роботі почали намагатися підтримувати суто ділові стосунки, пам’ятаючи про канал Бориса до Директора. Стрімкий зліт Бориса нікому не прийшовся до душі. Люди працювали різні, проте мало за кого хоч колись замовляли слівце керівництву. Навіть Володя, друг дитинства!, відчувши круту конкуренцію зі сторони Ткачука, віддалився. Він заробив свою посаду, працюючи в цій галузі від самого закінчення Міського ВЗО і проявивши неабиякі здібності у вирішенні повсякденних справ. Фактично це він підняв структуру роботи відділу маркетингу, а також систему збуту Фірми до наявної планки. Підняв її, користуючись молодечим запалом та сприятливою для афер ситуацією в Країні. І втрачати напрацьовані позиції Володі аж ніяк не хотілось. Проте він реально дивився на речі і бачив, що забагато козирів не в його рукаві. Система була більш-менш налагоджена і про незамінність когось із працівників не могло бути й мови. Триста раз Володя скляв себе за те, що влаштував Бориса на Фірму… Подібного ходу подій план допомоги товаришу не передбачав. Володя нервував і, щоб не гріти далі зміюку на грудях, намагався триматися на безпечній відстані.

Давня дружба застрягла в минулому.

А Борис, незважаючи на усі негаразди, вперто тримався своєї лінії. Невдовзі його вже призначили замісником Володі. Старого замісника тупо звільнили. Без пояснень і „за власним бажанням”. Відверто кажучи – Юлі заслуга. Відділ був в шоці. Ця подія теж не принесла Ткачуку додаткових пунктів серед колективу. Невідомо коли і за що Фірма дала йому прізвисько Семимісячний. Чи то за суворий тупуватий вигляд, чи то по козацькій традиції називати навпаки, чи то пак за недоношеність моральних аспектів… Історія замовчує. З легкої руки невідомого офісного жартівника прізвисько міцно закріпилося за плечима Ткачука.

Борис почав трудову діяльність на посаді замісника з того, що ввів у відділі Журнал. Хто коли прийшов, коли пішов – прізвище, підпис. Володя тихо офігів, поматюкався з Борисом віч-на-віч („Борь, ти вже в корінь заїбав, це ж, блять, не армія!”), але… Юля, Юля… Що ж таке ти робила з Іваном Петровичем? Нагадувала шкільне кохання? Дорогу двоюрідну бабусю?!.. Нове правило прижилося і дуже швидко цією заразою захворіли всі відділи Фірми.

Ось так і жив Семимісячний, чи то пак Борис. Щось завойовував, щось безповоротно втрачав, сам того не знаючи. Або не звертаючи на подібні речі увагу, як на абсолютно незначущі. Можливо не все його задовільняло стовідсотково, але Ткачук знав, що життя не кусень хліба з маслом. І вперто!, я би сказав навіть фанатично!, добивався свого…

– Борис Володимирович? – донеслось із слухавки.

– Я слухаю, – сухо мовив Борис.

Голос враз змінився і став грайливо-привітним.

– А вас турбують із приймальні Директора, Борис Володимирович. – Юля захихотіла, але враз посерйознішала. – Борь, зайди негайно, тебе Шеф хоче бачити.

– Окей, сонце, – І Ткачук поклав слухавку. Переклав мобілку зі столу до кишені піджака, поправив вузол краватки… Витягнув з нижньої шухляди столу замурзану щітку і протер туфлі. Туфлі задоволено заблищали. „Що там такого важливого Шеф вигадав? Були ж на нараді зранку…” – раптовий виклик дещо збентежив Ткачука, проте ніякого виробничого гріха за собою Борис не згадав і тому сміливо рушив до приймальні Директора.

Приймальна розташовувалася у іншому приміщенні, названому рядовими співробітниками Фірми Штабом, розташованому на другому, затишнішому кінці внутрішнього дворику. Борис закинув до рота жуйку і із задоволенням вийшов на свіже травневе повітря. У подвір’ї, як і завжди, було людно і гамірно. Робітники відгружали товар у вантажівки, з виробничих приміщень долинали глухі звуки працюючих електромоторів. Кілька працівників курили біля смітника, але зауваживши Ткачука, покидали недопалки і неохоче повернулись до роботи. Борис швидко йшов, погордливо вітаючись та ретельно оминаючи темні маслянисті калюжі.

Біля директорського корпусу він озирнувся, окинув поглядом, немов просканував, подвір’я, кивнув охоронцю і увійшов усередину.

Хтось із робітників гидливо сплюнув в сторону Штабу. Дивом-дивним, але Семимісячного знали всі.

Світлий просторий коридор охоче відбивав відлунням стук каблуків Бориса. Тут, немовби іронізуючи над галасливим пеклом виробничої території, панував спокій і прохолода. Зрідка пробігали працівниці з якимись паперами у руках. Вони з’являлись з невідомо яких кабінетів і розчинялись таємничим чином у інших. Дисципліна у Штабі була залізна.

Піднявшись на другий поверх, Борис підійшов до великих напівпрозорих дверей. Вони грізно глянули на парубка великим чорним написом „ПРИЙМАЛЬНА”. Ткачук злегка постукав і, не чекаючи відповіді, увійшов. У великому залі, заставленому суворими етажерками з бозна чим, біля вселяючих повагу дверей за столиком сиділа Юля. Дівчина визирнула з-за комп’ютерного монітору і, при вигляді коханого, посміхнулась.

– Привіт, привіт, – промуркотіла вона, – заходи швидше. Він вже двічі перепитував де ти.

Борис зайшов за Юлин столик (на моніторі – пасьянс), нахилився і невиразно цмокнув її у щічку.

– Розкажи мені що трапилось? – пошепки спитав він.

Чого ти, дурепо, так либишся?!

Нерви.

– Поняття не маю, – так же пошепки відповіла Пломбірчик, – вийшов, каже: „Юленька, а покличте до мене будь-ласка Ткачука з маркетингу”. Потім розвернувся у дверях: „І попросіть свого Бориса хай не бариться”…

– І все?

– І все…

Борис випростався, обійшов навколо столика і взявся за клямку директорських дверей.

– Доповідати будеш?

– Та йди вже, – махнула Юля рукою, – Він казав, щоб ти одразу заходив.

Борис глибоко видихнув, звичним рухом легенько постукав і протиснувся досередини.

– Іван Петрович? – запитально мовив він, зачиняючи за собою двері. Відповіді не послідувало і Борис огледівся. У кабінеті нікого не було. – Іван Петрович?! – Вже голосніше покликав парубок.

Раптом з-за дверей. що розташовувались в дальньому кутку кабінету, почувся характерний хрип води, яку спускали до кльозету. За мить з власної вбиральні з’явився і сам Директор, застібаючи на