тому, щоб помилуватися, як це роблять старі гріховоди, своїми колишніми амурними подвигами й пригодами, як Казанова, хоч кожному чоловікові й не гріховоді таке чинити приємно, коли не стане з літами буркотливим ригористом, якого не захоплюють, а обурюють надмірно оголені ноги дівчат чи відсутність у них під кофтиною станика — вважаю, що ті чоловіки вже не мужчини, а тільки оболонка мужчин,— загалом же, інтерес у мене зараз інший. Був я тоді хлопець начитаний, недурний, здібний, з поривами і рефлексіями, тобто ніби зовсім не стандартний, а от на старість визнаю себе за цілком стандартного. Отже, життя мене перемолотило, вибило й викришило з мене всю нестандартність, зігнуло, підтесало, підігнало, вклало у лунку і молотком років вбило мене в неї, як вухналь у підкову чи вкрутило у різьбу, після того мені не залишається нічого іншого, як спокійно іржавіти, доки їржа не сточить різьби і не випаду я зі своєї лунки в порох дороги. “З землі ви пішли, землею і станете...” Як це плаче Єремія: “Нехай скаржиться кожен на гріх свій, пошукаймо доріг своїх та дослідімо”. Отже, я й захотів дослідити дороги свої, а Аллочку згадую так докладно теж не із сентименту. Згодом ми зустрілися з нею ще кілька разів, а коли я зважився вдруге поцілувати її, вона серйозно, якось по-старечому, заговорила, що так чинити не годиться, бо без любові, скаже вона, не цілуються. Тоді мене та фраза ошелешила, і лише пізніше я збагнув: логіку ми мали неоднакову. Я вважав, що коли зустрічаєшся з дівчиною,— це і є виявом до неї любовних почувань, які з часом мають розвиватися, а близькість тілесна збільшуватися; вона ж вимагала в мене по-старомодному правильних стосунків: офіційне освідчення, тверде обнадіяння і заява про серйозність моїх намірів, про сталість свою і вірність, тобто я ніби мав ставати ледве не офіційним її женихом — і це тоді, коли ми обоє тільки перейшли в десятий клас. І хоч була вона молоденька дівчина, я жахнувся з її емоційної старечості, адже її любов мала будуватися не на гарячому почутті, а на холодній розсудливості, тобто ця дівчина ніколи не мріяла про щось незвичне, романтичне, хвилююче, про якісь відкриття у світі та собі, здобування незнайомого й невідомого, а була ніби запрограмована, стандартного випуску машина, яка має виконувати всі акції, а всі, хто хоче нею користуватися, також мають виконувати відповідні акти. Спершу я думав, що це мені тільки так здалося, що різниця між нами зовсім не в мірі стандартності, а в тому, що вона по-дівочому лукавить, а я мислю по-хлоп’ячому, та й усе. Але згодом мої здогади підтвердилися. Я чітко запам’ятав оту нашу бесіду (були вони нерегулярні, без призначень побачень, а від зустрічі до зустрічі, часто принагідних; цікаво, що коли я побачення призначав, вона на нього не приходила, хоч обіцяла прийти, а може, десь ховалася неподалік і стежила — таке мені чомусь здавалося,— як я по-дурному топчу траву чи асфальт, маючи при цьому зловтіху, але твердо про це судити не можу — хто зна?), коли ми якось принагідно зустрілися і пішли вулицею. Світило тоді ясне сонце, авта стріляли в нас спалахами своїх шиб, на Аллочці була напрочуд охайненька суконька з мереживками, оборками, крайками, білі шкарпетки, що відтіняли засмаглі, чудово зокруглені литки, лакові туфлі на низькому підборі, волосся зачісане так охайно, що не провисав жоден волосок; від неї віяло спокоєм, чистотою й достатком, і от ми заговорили з якогось там приводу про свої житейські ідеали.
— Хочу мати чоловіка спокійного і роботящого,— сказала поважно Аллочка,— щоб мав нормальну зарплату і дбав про дім. Хочу мати дім, у якому був би лад і чистота, й нормальну, небрудну роботу.
— А що саме робитимеш, тобі байдуже? — спитав я зчудовано.
— Звичайно,— стенула плечиками Аллочка.— Робота має бути для зарплати, а для душі — дім.
— Так само й твій чоловік має чинити?
— Аякже,— сказала поважно Аллочка.— Я не могла б мати чоловіка блудящого й безпутного.
— А коли в домі буде лад, чистота і чоловік путній і не блудящий, і дбатиме про дім, то що далі?
— Як це що далі? — здивувалася Аллочка.— Нормально, спокійно житимемо. Щоб був лад і чистота, треба постійно прикладати рук. Окрім того, підуть діти, а з ними клопоту не оберешся. Я хочу, щоб у мене були спокійні, добрі, виховані діти... А чого хочеш досягти ти?
— Бачиш,— сказав я, незвідь-чого хвилюючись.— Ти мрієш про світ, що у вікні, а мені він бачиться широкий і безмежний. Є величезні бібліотеки, напаковані книжками, яких я не знаю, є безліч думок, передуманих людьми у різні часи... Як би тобі сказати... Коли прийшов у цей світ, то його принаймні треба пізнати. Є не тільки хата, наше місто чи вулиця, а сотні міст і тисячі вулиць. Отже, є безліч незвіданого й недодуманого.
— А пізнаєш, то що? Краще од того житимеш? — спитала спокійно Аллочка.— По-моєму, все, що ти кажеш, ні до чого... Бо від таких речей і безпутним можна стати...
Я тоді відчув, признаюся, зверхність над отими старечими, елементарними, я вважав, цілком міщанськими, усталеними й застиглими Аллоччиними резонами. Це була якась мурашина філософія, мені смішна. Найцікавіше те, що я й справді кинувся у той великий світ, обнишпорив величезні бібліотеки, роки поклав, щоб перечитати гори книжок, пізнав усе, що міг і хотів, кидався на все незвідане і додумував недодумане і тільки тоді довідався, що ота елементарна, чистенька, глибоко порядна, невибаглива в помислах і своїх бажаннях дівчина, проголосила мені одну із найсокровенніших світових ідей — ідею святої простоти (sancta simplicstas), яку сповідували й християнські філософи, й середньовічні схоласти, й гуманісти, і просвітники, що й Григорій Сковорода, зрештою, мав той-таки ідеал — прочитайте хоч би його “Вдячного Еродія”, що ідея самоомеження людського розуму така ж велика, як і ідея його безмірного розвитку.
