Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

базар. Лорочка вихваляється модними манатками, що їх невідь-звідки дістає її психозний і ревнивий благовірний Антон. Льоник, здається, навіть спить, обнявшись із пляшкою. А шефові ніколи розмовляти — він увесь час крутиться у «верхніх ешелонах влади» і тримає над головою наслинений палець, щоби першому знати, куди вітер віє, і могти вчасно змінити курс корабля. І тільки ми з Вікторіо носимося з новими журналами, в яких нарешті відкрито заборонені теми, проковтуємо книжку за книжкою, ніби від того залежить доля світу. Тому Вікторіо й хоче зробити з мене журналістку, каже, що тепер потрібні мислячі, небайдужі та сміливі «акули пера». Я ж сміюся, що ніколи не буду акулою, а якщо колись і доведеться стати рибою, то хіба маленькою сріблястою сардинкою.

Жоден із них не змушує моє серце прискорено битись. Але я не Снігова королева. Ні, дорога моя Євочко! Якби ти могла зазирнути в той мій сон… Якби ти зуміла… Якби знала, як самотньо мені буває ночами, яка туга підступає… Але за ким? За ким я так тужу? Кого люблю? Іноді здається, що бачу в повітрі обрис чийогось обличчя. Ніби знайомого, ніби десь баченого. Приглядаюся — а воно зникає. Розумію — це тільки моя уява, тільки химерні візерунки, творені вітром. І знову ловлю себе на тому, що когось чекаю, а кого — не знаю. Навіть у снах не бачу. Коли б я узялася пояснювати це тобі, моя щебетухо… Уявляю, як здивовано ти б стенула плечима. В тебе ж усе так просто і зрозуміло: любов, зрада, розчарування, знову любов. А якби мої думки почув хтось у мене на роботі… Хіба що Вікторіо цілком серйозно сказав би: «Енно! Пиши вірші!»

Він чомусь вважає, що в дитинстві я писала. А може, й справді? Чогось же я пішла на філологію, всупереч волі батька. Чомусь же я опинилася в редакції, а не в лікарні чи аптеці. Щось вело мене сюди. Тоді сон, що наснився мені цієї ночі, можна пояснити дуже просто. Це витвір моєї творчої уяви. Відомі ж випадки, коли уві сні приходили і розв’язки складних математичних задач, і сюжети художніх творів, і навіть геніальні наукові відкриття. Вранці треба було тільки записати те, що приснилося, і все — шедевр готовий.

Десь читала, що мозок людини задіяний лише на десять-п’ятнадцять відсотків. Подумати тільки — всього на десять-п’ятнадцять відсотків! А що ж приховано в тих вісімдесяти п’яти чи дев’яноста? Який величезний потенціал! Вочевидь, інколи, у виняткових випадках, посеред сну, мозок раптом вмикає часточку отих своїх незадіяних нейронів і видає те, до чого людина не могла додуматися вдень. Може, і мені варто записати свій сон? Трохи дофантазую, і вийде пристойне оповідання. Його можна назвати, скажімо, «Перша зустріч». Або «Не та невістка». Або «І краялося серце навпіл». І все-таки… все-таки… Творча уява, якою б дивовижною та фантастичною вона не була, випливає з життєвого досвіду, з побаченого, почутого, пережитого. А я ніколи не бачила цих людей, цього села, цієї дивної дерев’яної хати. Я ж народилася і виросла в місті.

5

— Енно, сьогодні часом не повний місяць? — Вікторіо вбігає до кабінету і падає на стілець. — Бо вже почалося. Якийсь псих так дістав, що я пригрозив його з’їсти, як аборигени Кука.

Гортаю настільний календар. Ні, до повні ще два дні.

— Уявляєш, зайшов якийсь тип, потоптався біля порога, як голодна коза на прив’язі, покахикав нервово в кулак, а тоді з таємничим виглядом промекав, що приніс сенсаційну статтю. Я вже й вуха, як локатори, налаштував — думав, справді щось цікаве. А він починає вішати на мої персональні локатори третьосортну локшину: мовляв, даремно Коперник сорок років писав свою роботу «Про обертання небесних сфер», його теорія про геліоцентричну систему світу — повне фуфло, і Галілео Галілей також помилився — Земля не обертається навколо Сонця, це Сонце крутиться довкола Землі. Він, тобто цей тип, гарненько все дослідив, проаналізував і тепер може стверджувати…

Я порадив йому відправити цю «сенсаційну бомбу» в журнал «Ненаукова фантастика». А він тоді: «А ваша кореспондентка казала, що це дуже цікаво і ви надрукуєте». — «Яка ще кореспондентка?» — запитую. «Ірис-с-с-ка… М-м-м… Хвамілії не помню. Може, підкажете?» — «Не пам’ятаєте, — кажу, — бо такої в нас немає». — «А куди ж ви її поділи?» — «Зварили, — кажу. — В борщі. І з’їли. Навіть кісточки обгризли».

Бачила б ти, як він на мене витріщився! Як на живого Лектера Ганнібала. Але, думаєш, пішов із приміщення? Аякже! Йду собі коридором від шефа, а він — назустріч, із приймального відділення друкарні видибує. Мабуть, і там пропонував свій спізнілий донос на Коперника і Галілея. Побачив мене — голову в плечі і бочком-бочком, попід стіною та й до виходу. А я зубами йому вслід — клац-клац-клац, ніби збираюся вкусити! Цирк на дроті! То це не ти його обіцянкою обдарувала?

— Ти про що? Хіба я схожа на іриску? Мабуть, то таки наближення повні так на редакцію впливає.

— Я подумав, може, ти й справді назвалася Ірискою, щоб збити його з пантелику. Ну хто ще міг би так назватися? Ти ж у нашому прагматичному колективі — єдиний романтик і вигадниця. До того ж дійсно на солоденьку цукерочку схожа.

«Еге ж, — думаю, — оближися, тореадоре! Ніби я не розумію, що ти зайшов, аби побазікати зі мною». А вголос:

— Шановний Вікторе Георгійовичу! Доводжу до вашого відома, що, по-перше, я ніколи нікому не рекомендувала особу Енни Сніжницької як кореспондента нашої славної газети, по-друге, ніхто до мене не звертався із жодною статтею, а по-третє, моєї освіти цілком достатньо, щоб вибрати правильний варіант між геліоцентричною системою світу Коперника та маячнею якогось психа.