Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

палаці ви шукали скарби барона. Та не знайшли. Через вихід банд до вас у тил вимушені були відступити. Та зустріли поручика Синицина, який згадав, що служив з сином барона, а той розповідав, що окрім палацу барона в Охтирці був ще і його лісовий будинок біля села Шпилівка. І ви подумали, що скарби, яких ви не знайшли у місті, можуть бути там. Так?

Корнет кивнув. Точніше просто сіпнув головою, можливо, це вже була просто агонія.

— Ваші розмови почула така собі Міра Б’янко, донька дрібного чиновника з Петербурга, яка кілька тижнів тому з’явилася при штабі і з якою у поручика Синицина були статеві зносини, або роман, як ви це називаєте. Вона сказала, що теж товаришувала з сином барона і навіть була в тому лісовому будинку, то обіцяла провести до нього. Але потім кудись зникла. Тоді ви з поручиком Синициним і підпоручиком Вольфом вирішили самостійно дістатися лісового будинку і забрати скарби барона фон Шпіла, які, за чутками, оцінюються більше ніж у півтора мільйони золотих карбованців. Так?

Корнет знепритомнів і не відповідав.

— Води! — наказав Ліберман.

Один із солдатів вибіг і приніс із вулиці відро крижаної води з глибокого колодязя. Вилив на полоненого, але той не опритомнів. Солдат прислухався до корнета.

— Товаришу комісаре, готовий він.

— Оце ще біла кістка! — роздратувався Ліберман. — Слабаки! Варто тільки трохи притиснути, то й дохнуть, як мухи! Приберіть їх звідси!

Солдати винесли трупи, зачинили двері, залишивши командира полку і комісара.

— Андрію, ти розумієш, який шанс ми отримали? — спитав комісар і подивився на товариша палаючим поглядом.

— Який, Борю? — трохи здивувався Єрофеєв, який був більше рубака, аніж розумаха.

— Півтора мільйони золотих рублів! Радянська Росія задихається в оточенні ворогів, їй потрібні гроші, щоб вести далі визвольну війну, але узяти їх нізвідки! І тут така сума! Якщо ми здобудемо її, то це буде велика перемога революції! Величезна! — Комісар почав збуджено ходити кімнатою. Стукали підбори його новеньких чобіт. Коли ступив ногою в калюжу крові, чобіт поїхав підлогою, і Ліберман ледь не гепнувся.

— Нумо прибрати тут! — закричав він з кімнати. Солдати привели якусь селянку, що швиденько витерла кров та прибрала зуби і шматки плоті. В її присутності командири мовчали. Знали, що тут по селах здебільшого ворожий соціальний елемент, при якому краще не патякати, інакше банди швидко про все дізнаються.

Коли селянка пішла, Ліберман зачинив за нею двері. Він був роз’ятрений тими скарбами, не міг знайти собі місця, перебирав ногами, наче кінь.

— Півтора мільйони золотом! Та ти знаєш, скільки зброї для революції можна купити на ці гроші! — зашепотів комісар.

— Не кажи гоп, поки не перескочиш, — заспокоїв Єрофеєв, який по мужицькій своїй природі завжди був обережний і не схильний до зайвих мріянь.

— Андрію, зараз привезуть ту дівку, і вона нас відведе туди! До того лісового будинку! — Комісар не хотів бути песимістом зараз, коли їм так пощастило. — Можливо, вона і місце знає, де гроші сховані! Це буде наша велика перемога, Андрію! Рішучий крок до перемоги всесвітньої революції! Бо це ж не просто золото чи дорогоцінне каміння! Це ж зброя, це паровози, це міць революції, її м’язи! І ми здобудемо їх! Ті скарби стануть вугіллям у топку революційного паровоза, який вивезе нас у світле майбутнє, у комунізм!

— Добре, аби так, Борю, — кивнув Єрофеєв. Він почав воювати ще в японську. Тоді теж здавалося, що буде не війна, а легка прогулянка з блискучою перемогою над косоокими варварами. А вийшла ганьба. Єрофеєв потрапив у полон, чотири місяці був там, потім втік. З дванадцяти шибайголів, що наважилися на втечу, до своїх повернулося лише троє. Інші залишилися на тих чужих сопках, про які потім написали сумну пісню.

Єрофеєв досі згадував ту втечу. Дванадцять колишніх полонених поспішали вузенькою лісовою стежкою. Ішли насторожено, ступали нога у ногу, прислухалися до кожного звуку у лісі. Один з них показав, що збирається відійти до вітру, зійшов зі стежини, зайшов у кущі. Група продовжила рух. Коли крик. Страшний крик людини, яку вбивають. Вони кидаються до товариша. Вони були дружні, один за одного, вони не покинули бідолаху, бо ж разом бочку солі з’їли, пройшли через страшне і вижили у полоні. Вискочили за кущі і побачили величезного смугастого звіра, який рвав на шматки вже бездиханне тіло їхнього товариша. Вони зупинилися, а звір атакував їх, п’яний від крові. Першим настигнув саме Єрофеєва. Збив з ніг, як кішка мишу. Єрофеєв покотився з розпанаханим кігтями обличчям, звір повалив ще одного, перекусив шию Одним рухом потужний щелеп, повалив наступного. Той боєць примудрився запхати в пащу хижака палку, на яку спирався під час ходи. Тигр закрутив головою, і палка відлетіла. Він схопив чоловіка і почав шматувати його гострими іклами. Єрофеєв кинувся на звіра з-за спини і ввігнав у шию заточений шомпол. Увігнав глибоко, до самої рукояті. Цим шомполом Єрофеєв вже вбив японського охоронця табору для полонених. І маньчжурського селянина, який випадково зустрів їх в тайзі і міг донести.

Звір заревів і скинув Єрофеєва, підхопився, щоб убивати далі. Один з утікачів схопив із землі каменюку і жбурнув у голову хижака. Той загарчав. Всі почали хапати каменюки і кидати їх у нападника. Один з утікачів ударив своїм дебелим ціпком по лапі звіра. Той ревів, Крутив головою, з шиї стирчав шомпол і юшила кров.

— На тобі! — Єрофеєв зі скривавленим обличчям теж кидав каміння, якого тут було багато, — великі брили, які з тріском ударялися об голову хижака. Він спробував утекти, але йому перечепили лапи і кидали знову та знову. Аж поки звір не перестав рухатися. Втікачі важко дихали, тремтіли і дивилися на звіра.

— Це тигра! — сказав