Читати книгу - "Багряний рейд"

— Зализуємо рани.

— Цю рану, друже Східняк, не залижеш. Усе, маєш наказ. У мене нема повноважень обговорювати будь-що з тобою.

— Саме зі мною?

— Не лови за язика, Східняче. Розумієш, про що йдеться. Мудрий надто.

Втративши раптом інтерес до Коломійця і навіть до полоненого, Дунай пішов з двору. Вояки з його відділу посунули за ним. Уже відійшовши, командир на ходу кинув через плече Коломійцеві:

— Не баріться. Скажи сусідам — хай поховають.

Мав на увазі вбитих господарів.

Заглибилися в ліс — і Дунай звелів зупинитися.

Повстанці розмістилися на невеличкій галявині, причому, як відзначив Максим, вояки з їхніх відділів трималися все ж окремо. До Служби безпеки останнім часом ставлення було не надто приязним. Розуміючи — її діяльність для підпілля вкрай важлива і зважати на роботу СБ треба, — частина командирів, і ще більше мужви[11], воліла не мати з нею спільних справ. Взаємодія — то одне. Виконувати прямі накази, а зовсім уже прикро — виправдовуватися за провали й втрати нікому не хотілося. Тим більше, коли за непростих для партизанки обставин СБ ставала дедалі пильнішою й від підозр у зраді не застрахований ніхто. Коломієць уже багато разів чув нарікання: мовляв, на власну безпекову службу доводиться зважати мало не так само, як і на радянську.

Далі вважаючи Дуная хай непрямо, але все ж таки винним у зриві операції в Підгайному, Максим загнав претензії глибоко всередину. Поміняти нічого не можна, час зворотного відліку не має, гарикатися з Дунаєм та йому подібними — собі на біду. Такі люди завжди праві, а криве слово ладне потягнути за собою погано передбачувані наслідки. За великим рахунком, харчів та цілого одягу не отримали, проте частина партизанів поміняла чоботи на кращі, що вже немало. Ще й полонений, практичної користі від якого Коломієць поки не бачив, маючи лише хай крихітне, проте так потрібне нині відчуття перемоги.

Взагалі — вони виграли нинішній бій.

— Сюди його!

Короткий і різкий, мов плювок, наказ висмикнув Максима з роздумів. Повернувшись на голос, побачив, як двоє вояків ведуть полоненого до Дуная.

Найперше, що штовхнуло Коломійця вперед, — дивне відчуття власності. Це ж він, а не Дунай, захопив старлея з дзвінким, зовсім не мілітарним прізвищем. Усе одно мав передати Колокольчикова в СБ, та збирався зробити це сам. Тим часом Дунай або не звернув, або зробив вигляд, що не звернув уваги на різкий рух чотового у свій бік. Грубо штовхнувши полоненого в спину, погнав його перед собою в лісову глибину. За командиром подалося двоє. Третій став на сторожі, всім своїм виглядом показуючи: туди, куди пішли старші, не варто ходити.

На Максимове плече лягла важка рука.

— Не рухай їх, — озвався з-за спини Чуб. — Пощо тобі той руський?

— Мені він справді до одного місця всрався, — кинув Коломієць, проводжаючи поглядом невеличку процесію, котра саме зникала з очей за кущами. — Ми ж обоє знаємо, чого Дунай від нього хоче. Але довести треба живим.

— Не журися за всяким москалем.

— Я взяв його в полон, — Максим повернувся, скидаючи з плеча Чубову правицю. — Ти взяв його в полон, друже Чуб.

— Ми. Двоє.

— Усі разом, коли вже так. Старлей — наш полонений. І відповідаємо за нього ми. Якщо не хочемо бути схожими на Совітів, маємо довести до місця й передати до крайової референтури СБ. З рук до рук.

— Пусте. Не суши голову, не переймайся. Вважай, передали. То найліпше. Не хочу з ним панькатися.

— Тебе ніхто не змушує. Але він — полонений, — вперся Коломієць.

Знизавши плечима, булавний відійшов, сперся об дерево, прислухався до лісу.

Десь цвірінькали пташки. Він любив такі моменти — на короткий час здалося: війні кінець, можна відіспатися, ніхто не потривожить.

Позадкував. Примостив автомат під кущ глоду.

Зміряв зі свого місця поглядом вартового.

Розстебнув кобуру, пірнув за найближчий стовбур. Постояв трохи, переконався — на нього ніхто не зважає, вояки наморилися й ловлять кожну мить перепочинку. Дехто вже куняє, насунувши шапку на очі.

Поправивши мазепинку й міцніше прилаштувавши її на голові, Коломієць пішов у тому ж напрямку, куди Дунай повів Колокольчикова. Прикинувши відстань на око, Максим взяв ліворуч, роблячи коло, аби обійти по периметру вояка на чатах, рухався нечутно, як у розвідці.

Щойно вартовий зник з очей, лишившись позаду й праворуч, Коломієць зменшив коло, звично орієнтуючись у лісі й визначаючи напрям руху. Вже вирішив — іде не туди, треба зупинятися й уточнювати орієнтири. Аж тут вони уточнилися самі: попереду, з правого боку, під кутом приблизно сорок градусів, із хащ долинув короткий, сповнений болю крик.