Читати книгу - "Переможець завжди самотнiй"

вискочити з машини й спостерігати всю сцену збоку: спочатку спалахнула б моя машина, потім бензиновий бак — і вибух, потім загорівся б наступний автомобіль, і розпочалася ланцюгова реакція. І таку катастрофу я міг би створити, маючи лише машину, кілька цвяхів, димову шашку, яку можна купити в кожній крамниці, та балончик із бензином до запальнички…

Ігор дістає з кишені запальничку, в якій було трохи бензину.

— …ось такого розміру. Ось що я мав би зробити, коли побачив, що Єва від мене йде. Примусити її затриматися зі своїм остаточним рішенням, обміркувати його ще раз, зважити всі можливі наслідки. Коли людина починає думати над тим рішенням, яке вона ухвалила, вона зрештою починає вагатися, потрібна неабияка мужність для того, щоб зробити остаточний крок. Але я був гордий, я вірив у те, що вона скоро отямиться, зрозуміє свою помилку. Я переконаний, що вона вже кається, що хоче повернутися. Але для цього мені треба зруйнувати кілька світів…

Вираз його обличчя змінився, й Олівія тепер не бачила нічого кумедного в цій історії. Вона підвелася.

— Пробачте, але я повинна працювати.

— Але ж я тобі заплатив за те, щоб ти мене вислухала.

Я заплатив тобі за весь твій робочий день.

Вона засунула руку до сумочки, щоб повернути йому гроші, які він їй заплатив, і в цю мить побачила пістолет, націлений їй у обличчя.

— Сядь.

Її першим поривом було кинутися навтіки. Літнє подружжя повільно наближалося.

— Не втікай, — попередив він, ніби прочитавши її думки. — Я не стрілятиму, якщо ти сядеш і вислухаєш мене до кінця. Якщо ти нічого не робитимеш і в усьому підкорятимешся мені, то присягаюся, що стріляти не буду.

У голові Олівії промайнули кілька можливих рішень. Кинутись, петляючи, навтіки було першим із них. Проте вона відчула, що ноги в неї обм’якли.

— Сядь, — повторив чоловік. — Я не стрілятиму, якщо зробиш усе, що я тобі накажу. Обіцяю.

Атож. Було б безумством стріляти з пістолета посеред сонячного ранку, коли на вулиці вже з’явилися перші автомобілі, люди йдуть на пляж, вуличний рух стає дедалі густішим, перехожі вже виходять на набережну. Та все ж краще виконати все, що наказує цей чоловік, — тим більше, що в неї нема іншого виходу. Вона майже знепритомніла від страху. Вона сідає. Тепер треба лише показати йому, що вона не становить для нього загрози, вислухати всі ремствування цього покинутого чоловіка, переконати його в тому, що вона нічого не знає й нічого не бачила, а коли з’явиться поліціянт, що робитиме свій звичний обхід, упасти на землю й покликати на допомогу.

— Я точно знаю, що ти в цю мить відчуваєш, — у голосі чоловіка прозвучали заспокійливі нотки. — Симптоми страху не змінювалися від ночі часів. Так було, коли людські створіння зустрічалися з дикими хижаками, і так відбувається сьогодні. Щоб уникнути втрати крові, організм відганяє її вглиб від шкіри — і тому обличчя стає блідим. Нутрощі розм’якають і викидають із себе все зайве, щоб не допустити отруєння організму токсичними речовинами. Тіло знерухомлюється в перші хвилини, щоб не спровокувати хижака до нападу, який може напасти, помітивши найменший підозрілий порух.

«Усе це мені сниться», — подумала Олівія. Вона подумала про своїх батьків, які мали бути тут сьогодні вранці, але затрималися, бо всю ніч працювали у своїй ювелірній майстерні, готуючи вироби для продажу на наступний день. Лише кілька годин тому вона кохалася зі своїм коханим, якого вважала чоловіком свого життя, хоч він і знущався з неї вряди-годи. Вони навіть досягли одночасного оргазму, чого не відбувалося з ними давно. Після вранішньої кави вона навіть не захотіла сьогодні приймати душ — такою вільною, сповненою енергії та задоволеною життям вона себе почувала.

Ні, такого з нею просто не може відбуватися. Вона повинна заспокоїтися, опанувати себе.

— Гаразд, я нікуди не піду. Ви купили весь мій товар, тож я готова поговорити з вами.

Він упирає дуло пістолета їй у бік. Літнє подружжя вже зовсім близько, воно проминає їх і дивиться на них, але нічого не помічає. Вони бачать дочку португальця, яка сидить там, де й завжди, й у своєму звичному стилі зваблює чергового чоловіка, мружачи очі та обдаровуючи його по-дитячому наївною усмішкою. Вони не вперше бачать її поруч із чужоземцем, чиє вбрання свідчить про те, що він чоловік багатий. Олівія дивиться на них невідривним поглядом, так ніби очима можна сказати все. Чоловік, що сидить поруч із нею, весело каже:

— Доброго дня!

Літнє подружжя проминає їх без жодного слова, вони не звикли ані розмовляти з чужоземцями, ані вітатися з вуличними торговками.

— Що ж, поговорімо, — порушує мовчанку росіянин. — Я, звичайно, не збираюся влаштовувати той безлад із вуличним рухом, то був лише приклад. Моя дружина довідається, що я тут, коли почне одержувати послання від мене. Не стану я також робити й найочевидніше, тобто намагатися зустрітися з нею, — я хочу домогтися, щоб вона сама прийшла до мене. У його останніх словах Олівія побачила вихід для себе.

— Я можу віднести їй послання від вас, якщо хочете. Ви тільки мені скажіть, у якому готелі вона зупинилася.

Ігор сміється.

— Тобі притаманна вада, якою наділені всі люди твого віку: ти вважаєш себе розумнішою за всіх інших. Як тільки я тебе відпущу звідси, ти підеш прямісінько до поліції. Кров у неї застигла. То вони сидітимуть на цій лаві протягом цілого дня? Він усе одно вистрелить, адже вона знає його в обличчя…

— Ви пообіцяли, що не станете стріляти.

— Ще