Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

з них удостоїлися навіть посад радників, як от: Ігнатій Волос, Іван Зарицький, Петро Кадеркожка, Степан Керичинський, Іван Сітницький, Іван Стояловський, Модест Хомінський. Сесії магістрату відбувалися двічі на тиждень (у вівторок і п’ятницю) в дообідній час, де радники обговорювали проблеми, а писарчуки за окремим столиком протоколювали виступи.

Традиційне коло функцій магістратів міст краю розширилося за рахунок деяких нововведень. Законодавчими актами 1782 і 1786 рр. визначено систему заходів для гарантування протипожежної безпеки. У випадку пожежі в містах сторож на ратушній вежі мав повідомляти про це дзвоном. Коли міста не мали протипожежної охорони, їх гасили пожежні цехи. Коней для підвезення рятівників до місця пожежі у самому місті надавала пошта, на передмісті — передміщани або сусіди-міщани. До послуг рятівників у Львові було чотири помпи, драбини, гаки і т. п. Окремим розпорядженням 1788 р. передбачено перелік дозволів і заборон для забезпечення громадського порядку в місті: затримання і покарання добовим арештом волоцюг, які спали на вулицях, штрафи або побиття за стрільбу і куріння на вулицях, заборона пасти на міських валах худобу, у святкові дні торгувати після 9-ї години ранку городиною, регламентування годин праці в ці дні перукарів, кав’ярень, шинків і господ, закриття інших крамниць і ремісничих майстерень, окреслення годин і черговості танців під час публічних забав тощо. Від 1782 р. практикувалася реєстрація в поліції прибулих до міста сторонніх осіб.

На поліпшення санітарного стану спрямовувалися владні приписи про поховання і кладовища в населених пунктах краю. Розпорядження від 9 вересня 1784 р. зобов’язувало винести цвинтарі з середмістя за межі Львова. Невдовзі, у 1786 р. започатковано відомий Личаківський цвинтар та Жовківський (закритий 1856 р.), Городоцький (закритий 1875 р.) і Стрийський (закритий 1893 р.) цвинтарі. У травні 1786 р. заборонено поховання померлих, поки не виповнилося дві доби з моменту смерті. У тому ж році запроваджено медичний огляд покійників.

У жовтні 1788 р. на львівських рогатках запроваджено збір мита.

Більша частина вище згаданих управлінських нововведень у містах і містечках краю пов’язана з ініціативами представника освіченого абсолютизму на австрійському цісарському троні Йосифа II. Влітку 1773 р. він, на той час співправитель Марії-Терезії, відвідав Львів з шестиденним візитом, після якого висловив низку пропозицій щодо вдосконалення управління краєм. Вдруге Йосиф II побував у Львові у травні 1780, втретє — у 1783 р. уже як одноособовий правитель. Тоді з цісарем сталася несподівана пригода: у самому центрі міста, на Ринку, його карета, запряжена трьома парами коней, застрягла в болоті. Цей випадок наче символізував коло проблем, вирішення яких потребував новопридбаний край.

Після смерті Йосифа II Галичина тривалий час перебувала у епіцентрі франко-австрійського протистояння з чималою ймовірністю його втрати для Австрії. Загроза стала реальною під час франко-австрійської війни 1809 р. Тоді частини союзного з Наполеоном польського війська під командуванням князя Юзефа Понятовського, відірвавшись від австрійського експедиційного корпусу ерцгерцога Фердинанда, який 22 квітня 1809 р. зайняв Варшаву, через Городок (колона генерала О. Рожнєцького) і Жовкву (колона генерала Г. Камєнського) наблизилися до Львова і 27–28 травня зайняли місто, проголосивши відновлення польської державності. Військо розмістилося на площі Св. Юра. З усіх урядових будинків зняли австрійський герб (двоголового орла). 2 червня Ю. Понятовський оголосив про створення замість Галицького губернаторства Тимчасового центрального військового уряду обох провінцій Галичини під протекторатом Наполеона І на чолі зі Станіславом Замойським.

Головою Станового сейму призначено графа Теодора Потоцького, губернатором Ігнатія Потоцького. Комендантом Львова став полковник Блешинський, бургомістром замість усунутого Ф.-А. Лоренца міська верхівка обрала ювеліра Вацлава Кобервайна. Проте польське правління у місті тривало всього 24 дні: з наближенням загону австрійського генерала Еґермана польське військо 19 червня відступило зі Львова до Жовкви, а 21 червня у місті проголошено відновлення влади Австрії. Втім, австрійська влада виявилася номінальною, бо вже 28 червня до міста ввійшов союзний з Наполеоном 6-тисячний корпус російського генерала П. Меллера-Закомельського, який став фактичним господарем міста на п’ять з половиною місяців. Повноваження ж австрійської влади були настільки обмежені, що губернатор К. Вурмзер, який повернувся до Львова, під тиском обставин залишив місто — його функції перебрав призначений Олександром І комендант міста князь Д. Лобанов-Ростовський. Росіяни розраховували на приєднання Галичини до Росії. Але цього не сталося: за умовами франко-австрійського мирного договору, підписаного 14 жовтня 1809 р. у Відні, Львів і більшу частину Галичини повернуто під владу Австрії.

Після Віденського конгресу 1815 р. і створення Священного союзу абсолютистських держав-переможниць (Австрії, Пруссії, Росії), спрямованого проти визвольних рухів, в Австрійській державі майже на 30 років запанувала гнітюча атмосфера поліцейсько-бюрократичного режиму, репрезентованого урядом князя К. Меттерніха. Проводячи традиційну централізаторську внутрішню політику, віденський уряд здійснював курс на нівелювання національних особливостей та поступову асиміляцію підвладних Австрії народів, а в Галичині доповнював його певним протегуванням польської шляхти за рахунок обмеження інтересів українців.

У Галичині реалізовували цей курс насамперед губернатори Ф. Гауер (1815–1822), Л. Тааффе (1823–1826), А. Лобковіц (1826–1832), генерал-губернатор, ерцгерцог Фердинанд д’Есте (1832–1846), надзвичайний надвірний комісар Р. Стадіон (1846–1847) й губернатор Ф. Стадіон (1848), бургомістри Ф.-А. Лоренц, Й. Гоме (1825–1842), Е. Ґерард фон Фестенбурґ (1842–1848) та підвладні їм бюрократичні структури. У 30-х — першій половині 40-х рр. на перший план в чиновницько-управлінському апараті висунулися президент губернаторства Ф. Кріґ (1831–1847) та директор львівської поліції Леопольд фон Захер-Мазох (1832–1848), яких тогочасна громадська думка наділила негативними ознаками запопадливих речників анахронічного меттерніхівського режиму. Про життя та діяльність останнього поліцейського і письменника у центрі Львова нині нагадує однойменне стильне кафе і жартівлива вулична скульптура, відкриття якої певний час блокувала міська влада.

Після перетворення 1867 р. Австрійської монархії на Австро-Угорську її урядові кола надали Галичині статус автономної провінції, щоправда, на умовах, які забезпечували перевагу в адміністрації польських дідичів (поміщиків). Відповідно до запровадженої там виборчої системи, їхнім представникам належала більшість у повітових адміністраціях та Галицькому крайовому сеймі (150 осіб), який функціонував з 1861 по 1914 р. Його організаційним попередником був Галицький становий сейм, що скликався у Львові в 1782–1790 і 1817–1845 рр. Губернатори очолювали Галицький становий сейм, що формувався не на основі виборів,