Читати книгу - "Флорентійська чарівниця"

 а світанку у новому «місті перемоги» Акбара Великого величні палаци, збудовані із червоного пісковику, видавалися червоним димом. Більшість міст справляють враження вічних уже від самого народження, а Сікрі завжди здаватиметься міражем. Сонце — в зеніті, і велика палиця денної спеки б'є по каменю-плитняку, заглушуючи чутливість людського вуха до всіх звуків, змушуючи повітря тремтіти, як перелякана чорна антилопа, і послаблюючи межі між свідомістю та маренням, між уявним та реальним.

Навіть імператор не встояв перед спокусою пофантазувати. У його палацах, наче привиди, плавали його дружини-королеви, бавилися у квача раджпутські й турецькі султани. Одного з цих королівських персонажів насправді не існувало. Вона була уявною дружиною, вигаданою Акбаром, так само як самотні діти вигадують собі уявних друзів; імператор, незважаючи на присутність багатьох живих, навіть якщо і плаваючих, дружин, вважав справжніх королев привидами, а неіснуючу кохану цілком реальною. Він назвав її Джодгою, бо так йому захотілося, і жоден чоловік не міг йому суперечити. В жіночих палатах, у самотніх шовкових коридорах палацу її вплив і влада дедалі міцнішали. Тансена вона надихала на пісні, також її вроді віддавали шану, малюючи портрети, а в палаті для переписування рукописів на її честь складали вірші. Портрет роботи перського майстра Абдуса Самада, намальований з пам'яті чи, радше, так, як вона йому вимріялася (насправді він навіть мигцем не бачив її обличчя), настільки сподобався імператорові, що він аж в долоні заплескав, захоплений красою, що сяяла з полотна.

— Вийшла як жива, — вигукнув Акбар, й Абдус Самад одразу розслабився, а неприємне відчуття, ніби голова надто слабо тримається на шиї, вмить залишило його; після виставлення твору уявного мистецтва майстра імператорської студії для загального огляду весь двір заговорив про реальність Джодги, а найвидатніші придворні, себто Навранта, або ж Дев'ять Зірок, одностайно визнали не тільки її реальність, але також висловлювали захват від її вроди, розуму, величі її рухів та ніжности її голосу. Акбар і Джодгабай? Аго-го-го! Любовна історія всього століття!

Будівництво міста завершилося до імператорового сорокаріччя. Минуло дванадцять гарячих років надсадної праці, але в імператора вже давно склалося враження, ніби місто зводиться само собою, рік за роком, ніби за помахом чарівної палички. Адже діяла заборона міністра праці на здійснення найменших будівельних робіт під час перебування імператора у новій столиці. Тож навіть упродовж дуже короткого візиту імператора у свою резиденцію раптом замовкали інструменти каменярів, теслі навіть не торкалися цвяхів, а художники, майстри мозаїчних робіт, оббивальники та різьбярі перегородок просто кудись зникали. Тоді, як то кажуть, наступав час оксамитової насолоди. Лунали лишень звуки радости. Ледь чутно побрязкували дзвіночки на щиколотках танцівниць, хлюпотіли водою фонтани, а над ледь відчутним вітерцем витала ніжна музика геніального Тансена. До імператорового вуха мусив долинати шепіт поезії, а в четвер у дворі на підлозі з квадратами довго грали у пачизі[19] живими фігурами, себто дівчатами-рабинями. В тиху післяполудневу пору віконниці зачинялися, і під розсувними віялами наступав тихий час кохання. Чуттєва міська тиша навіювалася всемогутністю монарха і денною спекою.

Однак місто — це не тільки палаци. Справжнє місто, зведене з дерева, глини, гною та цегли, а також з каменю, тиснулося за мурами з червоних камінних цоколів, де стояла королівська резиденція. Визначальним для околиць була расова приналежність, а також вид занять. Тут були вулиці сріблярів, ливарна, зброярська, а там далі за третім стічним колодязем — місце, де виготовляли браслети та одяг. На схід розташувалася колонія індуїстів, а за нею навколо міських мурів був перський квартал, а ген далі за ним — вихідці з Туркестану, а вже аж за ними неподалік велетенської брами до П'ятничної мечеті — будинки мусульман, що народилися в Індії. Сільську місцевість у передмісті оживляли вілли знаті, чиї художні студії та кімнати для переписування рукописів славилися на всю країну, як, зрештою, музичні й танцювальні павільйони. Більшості передмість Сікрі не доводилося довго бити байдики, бо з поверненням імператора з війни, ніби задуха, відчувалася команда про дотримання тиші. Аби не потурбувати короля над королями, що саме відпочивав, курчат змушували, приміром, замовкнути ще до того, як вони були зарізані. Якщо скрипіло в гарбі колесо, то за це могли відшмагати візника батогом, а якщо він кричав під час покарання, то міг заробити ще більше батогів. Жінки, народжуючи дітей, затуляли собі роти, а німий базар нагадував тихе божевілля:

— Коли король у місті, ми просто божеволіємо, — казали люди, а оскільки всюди були виказувачі та зрадники, квапливо додавали: — Для власної втіхи.

Глиняне місто любило свого імператора і наполягало на цьому, проте наполягало мовчки, бо слова складалися із забороненої матерії — звуку. Коли ж імператор у черговий раз вирушав у похід (а походи ніколи не закінчувалися і завжди були переможними), скажімо, на Ґуджарат, Раджастан, Кабул чи Кашмір, то в'язниця тиші відмикалася — звучали сурми і сміх, люди нарешті могли розповісти одне одному все те, про що були змушені мовчати впродовж місяців поспіль.

Я кохаю тебе. Моя мати померла. А твій суп — смачний. Якщо ти не заплатиш грошей, які ти заборгував мені, то я ноги тобі переламаю. Мила, я кохаю тебе теж. Ну, геть усе.

На щастя глиняного міста, воєнні справи дуже часто утримували Акбара поза містом, по суті, більшість часу він проводив поза межами міста, а за його відсутности галас юрм бідняків та грюкіт розкутих будівельників уже аж дратував знесилених королев. Вони лежали разом і стогнали, але про те, що саме вони робили, аби розважити одна одну, до чого вони вдавалися, аби потішити одна одну у своїх зашторених покоях, тут мова не йтиме. Чистою залишалася лишень уявна королева, і якось вона розповіла Акбарові про злигодні,