Читати книгу - "Кіоск"

ще й не одного ранку – залежить скільки й чого було прийнято. І такий процес повторюється з завидною частотою. Ми самі все це розуміємо, а як доходить до справи – ведемо себе повністю ідентично. Тільки ми можемо їсти та пити на могилах близьких. Тільки ми за останні кошти купуємо дорогі подарунки, аби не вважатися жадюгами. Тільки ми віримо в чесних політиків, які потім постійно крадуть, а перед наступними виборами знову клянуться у турботі за бідних та знедолених. Тільки наші монахи можуть носити ряси розміром XXXL. Тільки у нашій країні можна продати два мільйони літрів пального, при тому що офіційно за документами завезено та вироблено їх було всього півтора.

Антоніна Степанівна: І таких «тільки» можна нарахувати сотні. Але ми живемо тут й хочемо тут померти.

(до столу підходить священик).

хто тут збирається померти?? Я б на вашому місці не дуже б поспішав. Вільні місця є тільки на далеких кладовищах. Та й мої послуги не аби як подорожчали. (посміхається).

Отець Микола:

Михайло Борисович: Ну я ж тебе знаю вже років сорок… Що, я не заслужив на особливі умови хоча б на твої послуги. До речі, де моя картка на знижку?

Отець Микола: Картка видається тільки постійним клієнтам. Але до цього часу за другою послугою такого плану ще ніхто не звертався. (до столу підходять Марина та Леон Якович).

Михайло Борисович: Нарешті, всі запрошені зібралися. Залишився ще один гість, але він прийде пізніше, чекати не будемо. Давайте починати. Льоня, відкорковуйте вино для жінок. А ми з вами та отцем Миколою вживатимемо настоянку на ялівці.

Марина: А я спеціально для цього вечора спекла невеликий тортик. Рецепт моєї матусі. Але я його трохи модернізувала. Додала горіхів та цукатів. Сподіваюсь, буде дуже смачно. (Гості сідають за стіл, кладуть закуску на тарілки)

Михайло Борисович: на правах керуючого заходом хочу встановити на цей вечір кілька правил, якщо ви не проти.

Правило перше – кожний, хто має що сказати, бере слово сам. Ніяких призначень й черги.

Правило друге – це не день народження. Це свято моє і моїх друзів. Тому ніяких персональних побажань виключно для мене. Щоб ми тут не почули – це дружня вечеря, ми маємо насолоджуватись життям та спілкуванням. І нарешті, правило третє й останнє – хто буде мало їсти й пити, того жінки не будуть любити. Віршем сказав, на старості на лірику щось потягнуло.

Леон Якович: Дозвольте тоді мені першому. Я хочу підтримати цей, деякою мірою, ліричний настрій й спробую прочитати вам один вірш. Не пам’ятаю, хто його автор, але він, чомуcь, врізався в мою душу. Я не є артистом, тому прошу пробачення за хибне виконання. Він не дуже короткий, але, за наших умов, його можна сприймати практично як тост!

Коли підходить сум до серця, Крізь черепу твого відерце, Звучать мов колокол думки… Спочатку чуєш тільки краплі, Що б’ють ходи мов чорні граблі! А ти тихенько розумієш, Пройшло життя – ніяк не вдієш Щоб знов і знов його пройти… Але, завдячуючи долі, Щоб спогадам вернути волю Береш у руки свій альбом… У ньому сотні різних фото, З дитинства, юності, з роботи І затремтів сердечка ритм… Ось фото перше – мама з татом. А я на їх руках завзято Дивлюсь у світ розумно так! В село поїхав до бабусі Корова там, шипучі гуси І дід на лавочці сидить. На цьому фото я у школі… Отримав двійку мимоволі, А друг увічнив  цей етюд… Сиджу у кріслі в кабінеті Краватка дорога в жакеті, Ось тут я вже серйозний пан Онуків бачу, посміхаюсь, Пограти з ними намагаюсь Але «сильонкі» вже не ті…