Читати книгу - "Green Card"

– Воно тисячоліттями складалось. Таке за год не відміниш.

Я любив такі хвилини. Спогади оживали в барвисті картинки. Ось дід біжить у юрбі хлопчаків. Материн лапсердак підперезаний пояском, на ногах чуні з німецьких шин, і полотняна торба, пофарбована бузиною. Мороз добрячий, діти подубли, але регочуть, перекидаються, кидаються снігом.

На столі блимає каганець, навкруги вся бабусина сім’я – чекають, поки мати поставить чавунець. З усіх страв тільки печена картопля й квашена капуста. Їдять похапцем, смачно вмочують в олійку – поки картопля є, хліб закінчився давно…

Спогади плетуть павутину, стирають реальність. Зимовий день, як сірник. Увечері зібрались разом у вітальні. Мурмотів телевізор, ялинка миготіла, Кузьма смикав уві сні лапою. Ми говорили. Те, що чув у дитинстві багато разів, тепер сприймалось інакше. От як зимова ніч.

– Ба, розкажи, як у школу перша прийшла.

– О, було. Помню, зима була. Кінець листопада чи грудень. Світає пізно, вечоріє рано. Будить мати: вставай, дитино, вже у школу пора. А часів у нас не було, радіво тільки шавкотіло старе. По йому і часи узнавали. І почулось матері, що пора.

Оділась, взяла торбу і йду. Хурделить, вітер свистить. Добрела до школи, там темно. Двері зачинені, по селу тишина, тільки собака коли-не-коли гавкне. Обійшла школу, нічого. Сіла на спризьбу, зіщулилась та й жду. Додому не йду, куди ж – мати в школу одправила. Сиділа-сиділа, задубла на кізяк. Тут якась тінь. Підходить ближче – дядько.

– Ти чого тут сидиш?

– В школу прийшла.

– Ще ж тіки чотирі часа!

– Мати сказала в школу йти, то й пішла.

– Ходім до нас, в сторожку, посидиш, поки школа одкриється, бо замерзнеш к чорту.

Посиділа в сторожів, аж у школі віконце загорілось – Стєшка топить прийшла. Заходжу в двері, вона й руками сплеснула – чого так рано прийшла.

Кажу, мати одправила. Сиджу, аж Петро прибігає. Де ти лазила, кричить, ми все село оббігали! Дає коржа теплого. Потім мати прибігла, плакала, думала, що нежива. Так і сиділи, поки діти поприходили.

– Чого ж додому не вернулася?

– Хто його зна. Така дурна. Чогось боялася вертаться. І мати ж не лаяла сильно, а щоб бить – то ніколи такого не було. Боязка була.

– А ми після школи всігда на санки. Прийшов, торбину – бух, і на гору, до Матвія. Гора крута, довга. Крик, гам, сміх. Санки хіба ж такі, як тепер? Дерев’яні, доски хилитаються, полозки стрибають. Летимо. Що вже той Матвій не робив: попіл сипав, сміття кидав, щоб під вікнами не верещали. Але яке там, раз, два проїхались – та й опять ковзанка. А то ще робили поїзд: поприв’язуємо декілька санок і запускаємо. Розігнались, летять, хтось зашкопиртався, і всі, як груші, летять у сніг. Затемно розходимось. Мокрющі, штани і куфайка льодком покриті. А мати дома вичитує та кидається тим дрантям. Тоді залажу на піч у горох чи кукурудзу, зариюся та сплю як убитий.

– Розкажи, діду, про чумаків.

– О, то це ще батько мого діда був настоящий чумак. Каже – півгода немає, а тоді приїде, привезе мішок грошей, риби, солі та в шинок. П’ють уже п’ють з дядьками, аж поки жінки не со беруться та не візьмуть бучки і додому не приженуть.

– Це таке, про колесо розкажи.

– А, так от. Чумаки всігда їздили гуртом. Ставали отдихать коло води, щоб волів напоїть, самим посидіть. Зібралось чимало, сидять, їсти готовлять, хто курить, хто байки розказує. Тут чують – щось шумить. Наче на вітрі тряпка лопотить. Закрутили дядьки головами і чують слова: пить, пить. Дивляться, по небі парубок летить – очі витріщені, сорочка лопотить. Чумаки і роти пороззявляли.

А був між ними старий чумак, що «знав». Щось пришептав, махнув рукою – парубок притишив, та й спустився коло них. Упав та й лежить. Чумаки до його, перевернули. В хлопчини лице розпухло, губи потріскались, очі сльозяться. Не двигає ні рукою, ні ногою, тіки крекче. Підійшов знахар, щось над водою пошептав, помазав лоба, дав попить. Хлопець закрутився, наче рак, замурмотів, сів.

– А де це я?

Чумаки обступили, витріщились на таке диво. А дідок у стороні люльку потягує та підсміюється.

– Давно летиш, паря?

– Хто його зна. Зранку вийшов до худоби, голова замакітрилася, світ закрутився – і всьо. Тільки оце до тями прийшов.

– Тебе дівка причарувала.

– Оце тобі! Нащо ж таке робить? З мене чуть дух не вийшов.

– Ге, нащо. Розсердив чогось.

– Що ж тепер робить?

– Не журись. Утнем і ми штуку. Скидай сорочку.

Скинув парубок сорочку.

– В кого є запасне колесо?

Змотались, принесли. Обступили, чекають. Дід натяг сорочку на вісь, приказав тихенько і запустив. Спочатку колесо хилиталось, наче п’яне, потім набрало ходу і знялось у небо. Полотно захурчало, далі тихше, а потім геть пропало.

– Це, – кажуть дідові, – такий гостинець, що як у хату влучить, то й стріху проб’є.

– А як у дівку?

– Нє, я так поробив, що в дівку не попаде. Так тільки, наляка. А що, нема чого парубків чарувать. Ге, хлопче?

Я сто разів чув ці байки, ще з раннього дитинства, проте кожного разу дід переповідав якось по-новому, так, що хотілось слухати ще і ще. Зимовий вечір плівся, заліплюючи чорнотою вікна, нечутно перетікаючи в глуху ніч. Усі розійшлись по кімнатах. Через стіну скреготало радіо – дід, як завжди, ввімкнув на повну.

Тато клацотів каналами, мама тихенько дрімала на дивані.

Я зачинив двері. Знову мій світ. Гарний вечір, але чогось неспокійно. Запустив комп’ютер. Монітор відсвічував, заспокоював. Треба музики, бо знов починається. «Наутілус» – саме те, що треба. «Падший Ангел» діяв, як транквілізатор, блокуючи біль, лють, розпач. Гарно…

Ліг на постіль, заплющив очі. Світло вмикати не хотілось. Та й вставати не хотілось. Музика завжди допомагала. Головне знайти правильні пісні. У свій час створив збірку найулюбленішого. Можу слухати декілька разів поспіль. Хороші пісні не набридають. Бач, «Металіка» завела «Непрощенного». Наче про мене. От і я такий – «unforgiven».

Я гнав спогади подалі, намагаючись розслабитись, розчинитись у мелодії. Адже саме так радять психологи. Ні чорта не виходило. Час, кажуть, лікує. Може й так. А може й ні. Поки що борюсь. Не перший і не останній.

Глянути новини, чи що. Те саме. Гризня, розбірки, корупція. Шизики… Наче й не було того піднесення, Майдану, помаранчевих стрічок. Спаскудити таку довіру…

Усе. Таймер «on» – і слава завтрашньому дню.