Читати книгу - "Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша"

були осередками підтримки влади УНР, розчаровані намаганням більшовиків відібрати землю під комуни. В деяких селах симпатії поділилися навпіл між противниками та прихильниками більшовиків. Чому селяни перестали підтримувати більшовиків? Українське селянство здебільшого усвідомило, що гасло більшовикам «Земля — селянам» зовсім не означало її передачу у приватну власність. По-друге, селян дратував атеїзм більшовиків та їхнє вороже ставлення до українців та їх символів. Знищення портретів Шевченка та проголошення української мови контрреволюційною спричинило серйозний конфлікт між більшовиками та селянством України. Глава 2.
Ю. Митрофаненко, М. Сінченко.
Народне повстання 1918 року — історія забутої звитяги

Несомненно, что город Елисаветград займёт в будущей истории междуусобной войны особое, единственное и почётное место.

Голос Юга, — 1918, — 10 (23) марта,

В лютому 1918 р. військова ситуація в Україні змінилася. Під тиском наступу сил армії УНР, загонів Вільного козацтва, німецько-австрійських військ, які за умовами Берестейської угоди 1918 р. надали підтримку УНР, більшовики та їхні союзники анархісти з боями відступали з України. Більшовицький ревком на чолі з Т. Гуляницьким втік до Харкова, пограбувавши міський банк Єлисаветграда (за сприяння більшовика Олександра Белінковича, який зі своїм загоном базувався на залізничному вокзалі) на 2 млн. рублів. Гроші вони поділили між собою [7]. Після втечі ревкому О. Белінкович був єдиним представником більшовицької влади в місті. Але міські справи до певного часу його цікавили мало. Завданням Белінковича було контролювати стратегічно важливу залізничну станцію, якою рухалися більшовицькі потяги. Загін Белінковича був гарно озброєний. Також йому підпорядковувався 8-й авіаційний загін, який прибув до Єлисавета з півдня України. Сподіваючись на підтримку містян, більшовики озброїли комітети домової охорони, про що згодом напевне сильно пожалкували.

Міська дума виглядала розгубленою. Як діяти? Ревком утік. Місто залишилося без захисту. На засіданні думи 4 березня було прийнято рішення про захист міста від ворога, якого саме — вони ще не знали, силами комітетів домової охорони (Комітет семи), міліції, курсантів та офіцерів кавалерійського училища. Допомогу обіцяв Дмитро Коровніков — командир вояків 8-го авіаційного дивізіону, який прибув до Єлисавета в лютому 1918 р. Ймовірно з частинами 8-го армійського корпусу, у складі якого був і 657-й Прутський полк, який допоміг більшовикам здійснити в місті переворот.

5 березня 1918 р. до міста несподівано повернулися ешелони М. Никифорової. Виглядали вони достатньо колоритно: вагон попереду, за ним паровоз, а за ним інші вагони. Тобто один вагон паровоз пхає, а інші тягне [13, арк. 2].

(Чому Маруся повернулася до Єлисавета? За чиїм наказом? На це питання відповісти непросто. Інформація різна. Зокрема, більшовик Рибас згадував, що Маруся прибула без наказу. Кривицький (комендант міста, самочинно призначений Белінковичем) переконував думу, що Маруся «направлена до міста» командуванням червоних).

Інформація про появу М. Никифорової в місті розлетілася миттєво. 5 березня 1918 р. Марусю поранили пострілом з будинку. У відповідь анархісти оточили завод Ельворті, звинувативши робітників у цій провокації, у кількох робітників відібрали зброю.

5 березня представники міської думи, Комітету та робітники заводу Ельворті викликали Марію Никифорову на перемовини стосовно ситуації, яка склалася в місті. Юрій Яновський, який був учасником «народного повстання», у повісті «Байгород» писав, що ця зустріч відбулася в їдальні заводу Ельворті, згадується про перемовини єлисаветградців з Марусею і в дослідженнях російського історика Я. Леонтьєва [19, с. 53]. Містяни звинуватили Марусю в грабунках, роззброєнні робітників, вимагали повернути відібране і залишити місто, погрожуючи зброєю і навіть артилерією. М. Никифорова покинула зібрання і направилася автомобілем до залізничного вокзалу. Її відповіддю на вимогу робітників був обстріл центральних вулиць Єлисавета з панцерника. Серед єлисаветградців були вбиті та поранені. Робітники заводу Ельворті та вояки 8-го авіадивізіону дали бій анархістам прямо в центрі міста. Про це писав часопис «Вісник Одеського земства» 9 березня 1918 р. «Загони авіаційного дивізіону та робітники заводу Ельворті, на автомобілях з кулеметами вступили в боротьбу з панцирником Никифорової. Бій відбувся на розі вулиць Дворцової та Миргородської (нині Дворцова та Шульгиних) Авіатори кинули ручну гранату, а потім розпочалася перестрілка, яка тривала чверть години. З наближенням вечора тривога посилюється» [6].

6 березня 1918 р. С. Крамаренко (виконуючий обов'язки голови міської думи) скликав засідання міської думи. Перед цим думою було видано відозву із закликом до спокою, бо неорганізовані дії потягнули б за собою великі жертви і не мали б ніякої користі. Участь у засіданні думи брав Кривицький, представник Белінковича. Більшовики ультимативно під загрозою застосування гармат вимагали від мешканців міста здати всю наявну зброю і «розійтись». Крамаренко пояснив, що населення боїться грабунків і взялося за зброю тільки через появу в Єлисаветі никифорівців. Міська дума просила Белінковича посприяти, аби Никифорова, як і в січні 1918 р., залишила місто. Але Кривицький заявив, що вигнати Никифорову з міста неможливо, бо «вона направлена сюди» і запевнив членів думи, що грабунків не буде. [14, арк. 37 зв].

О. Белінкович таки змусив М. Никифорову залишити місто (ймовірно 6 березня і замінив її загоном більшовика Сорокіна). Коли ешелони Марусі залишили місто, то люди з мандатом М. Никифорової (які ймовірно лишилися в місті) пограбували касу заводу Ельворті (35 тис. крб. — заробітна плата робітників). Ця інформація остаточно розлютила міщан. (В банках міста залишалося 13 млн. крб., які могли стати здобиччю анархістів та місцевого криміналу та люмпену, що поповнював лави батальйону Марусі).

Маруся залишила місто. Але О. Белінкович свій наказ про роззброєння населення відміняти не збирався. Комітети домової охорони (комітет семи)[1] в свою чергу постановили, що зброї