Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

Він поставив ногу на сходинку драбини і почав спускатися. Довкола панувала непроглядна темрява, тільки з крайнього вікна мансарди сусіднього будинку сочилося тьмяне, мертвотне світло…

У коридорі поліклініки на стільцях сиділи в очікуванні прийому дві жінки пенсійного віку і міцний чолов’яга з перебинтованою рукою. Вони, ніби змовившись, неприязно поглядали на Клима. “Симулянтом вважають, не інакше”, — подумав він. Молодий чоловік у поліклініці завжди викликає підозру.

— До Божкової хто? — Медсестра висунулась з дверей кабінету.

Клим підвівся і зайшов до лікаря.

— Сідайте, — запросила сива жінка, продовжуючи щось записувати у зошиті. — Прізвище?

— Ярчук, Клим Никандрович.

Лише тепер лікар підвела очі.

— Не родич часом?

Клим пояснив. Божкова слухала, уважно розглядаючи його.

— Так, значить, скарг на здоров’я немає? Ясно. Людмило, — звернулася лікарка до медсестри, — на сьогодні все, прийом закінчено, можете йти. — І до Ярчука, коли медсестра вийшла: — Що саме вас цікавить?

— Тут дехто вважає, що батько останнім часом.,г

— …був не зовсім нормальний, — продовжила Божкова. — Так? Дурниця. Він був абсолютно нормальний, як ми з вами. — Вона дістала з шафи товсту книгу записів і почала гортати її. — Ось. Радикуліт, поширене захворювання. Вам, певно, відомо, що ця хвороба не призводить до божевілля.

— Але ж кажуть, що він був якийсь дивний останнім часом.

— Самотня людина взагалі видається дивною. Я, наприклад… — почала була фразу Божкова, але тут же обірвала її. — Словом, не морочте собі голову.

Божкова підвелася, збираючись іти. Клим теж устав.

— Вибачте. Ще одне запитання. Ви не пригадуєте, коли його бачили востаннє?

— Коли? — Лікарка задумалась. — Не так уже й давно. Місяця півтора тому. Він стояв у коридорі. Я ще спитала в нього, що, мовляв, Ярчук, знову прихопило? А він каже: ні, цього разу до Прудкова, поранився.

— А хто це — Прудков?

— Наш хірург.

— А чи не можна з ним поговорити?

— Він зараз у відпустці. А навіщо вам хірург?

— Хотілося б дізнатися про характер поранення.

— Спробуємо. — Божкова поклала сумочку на стіл і підняла телефонну трубку. — Реєстратура? Нелю, ти? Скажи, будь ласка, картки покійних пацієнтів ще не передали в архів? Тоді знайди картку Ярчука і подивись останній запис. Його приймав Прудков.

В одній руці вона тримала трубку біля вуха, а в другій крутила поміж пальцями кулькову ручку.

— Слухаю. — Божкова почала швидко записувати. — Виробнича травма, поранення м’яких тканин правого ліктя гострим предметом. Глибина розрізу — два сантиметри, довжина — вісім. Зроблено ін’єкцію… Дякую.

Божкова поклала трубку, подала Климові папірець.

— Звичайна виробнича травма. На психіку людини вона не може вплинути. Я повторюю, юначе, ваш батько був здоровою і цілком нормальною людиною. Ніяких сумнівів для мене, лікаря, немає…

За очисними полями в небо впиралися шість труб, виблискуючи на сонці алюмінієвою фарбою. Поряд з ТЕЦ було озерце, біля бетонованого берега купалася дітвора. Далі, за низькою цегляною огорожею, виднілося кілька будиночків під шиферними дахами.

Клим не довго розшукував двір Марини Ярчук. Під вікном білої аж до синяви хатини росла низенька мореля, довкола маленького квітничка порпалися в землі кури. Клим постукав у відчинені двері.

— Кого там ще принесло?!

Вийшла літня, гладка, неохайно одягнута жінка. Примруживши очі, вона неприязно дивилася на незнайомця.

— Доброго дня. Я б хотів поговорити з вами про Никандра Даниловича. — Клим розглядав товстуху — і що в ній батько знайшов?

— Царство йому небесне. — Жінка все ще непривітно поглядала на Клима. — Про що говорити, сто років як не бачились.

— Я знайшов у нього якісь жіночі речі. Подивіться, може, ваші.

Марина взяла пакунок, розгорнула його. Щось схоже на сумну усмішку пробігло по її обличчю.

— Ти глянь… та сама сукня… І сережки сердолікові… Брошка… — Вона важко зітхнула, перебираючи нехитрі речі, потім похопилась: — Та ви заходьте, чого ж стояти?

— Дякую. Але я не тільки з цим. У мене до вас кілька запитань, якщо можна.

— Чого ж не можна, питайте.

— Скажіть, чому ви… розійшлися з Никандром Даниловичем?

Обличчя жінки знову спохмурніло, насупилось:

— Для таких запитань, юначе… А, до речі, хто ви такий?

— Син його.

— А-а… Ну, тоді інша річ. Хоч про сина він ніколи мені не казав. Але я вірю: є у вас щось його, Ярчукове, справді є. — Марина сперлась плечем на двері, знову зітхнула: — Питаєте, чому? Гріх про нього зараз погане казати, але несолідний він якийсь був, ненадійний, чи що.

— Як це?

— А ось так. Непрактичний, хоч майстер, яких тепер мало. Та що з того. Заробітки — то густо, то пусто. І не скажеш, що пиячив, а на роботі не тримався, літав з одного місця на інше, вештався невідомо де.

— І ви покинули його?

— Покинула. Жінка я тоді ще була молода, вродлива, не те що зараз. І якраз майор один почав залицятись. Думаю, ось чоловік — статечний, надійний. Перейшла до нього. Та всі ви, чоловіки, на один копил. Не минуло й двох років, як подався кудись майор, а мене донькою нагородив…

— Так, кажете, коли густо, а коли пусто. Як це в нього виходило? — перебив жінку Клим.

— Цього я вже не знаю, я в чоловікові справи не лізла, та й вони не дуже мене допускали…

— Хто — вони?

Марина насторожено глянула на Клима.

— Хто ж? Дружки його, приятелі. Зачиняться в кімнаті, п’ють, курять, гомонять про щось, сперечаються. Не подобалося мені це.

— Що не подобалось?

— А все. Бач, який цікавий. Не подобалось — ї все. Не хочу більше про це, годі…

Клим зрозумів, що жінка більше нічого не скаже. Щось муляло їй, заважало говорити. Вона весь час поглядала на двері, нервувала.

— Ну що ж, вибачте, більше не надокучатиму. Скажіть тільки, як пройти до станції?

— Тут зовсім близько, — одразу змінила тон Марина. — Ідіть он тією вуличкою.

В цей час на ґанок нечутно вийшла чорнява дівчина років вісімнадцяти, гостроносенька, сіроока.

— Нінко, ти чого?.. — почала була Марина, але дівчина вже подала Климові руку.

— Давайте знайомитись. Ніна. Так би мовити, далека родичка. Вибачайте, що підслуховувала. Ходімо зі мною, я вас проведу. — І до матері: — Подружці конспект віднесу.

Клим і Ніна йшли піщаною безлюдною вуличкою, дівчина з цікавістю поглядала на хлопця.

— І куди ж ви вступаєте? — запитав він нарешті.

— А ви здогадливий! У радіотехнікум. А мама думає — в торговельний.

— Але ж вона рано чи пізно дізнається.

— Звичайно. Я її поступово підготую, і вона мені все простить. — І