Читати книгу - "Корсунь козацький"

старшини — Тетері, і після цього став будуватися замок[32]. Тут явне непорозуміння, бо ім'я Тетері було вжито помилково. Варто детальніше сказати про князя Олександра, старшого сина Михайла Вишневецького та Гальшки (Єлизавети) Зенович. Він народився бл. 1560 р., в молодому віці брав участь разом із батьком у поході короля Стефана Баторія проти Московської держави. Під Великими Луками король надав йому староство черкаське та канівське, котрим до того часу володів його батько Михайло. Він був одним із найталановитіших представників роду Вишневецьких, енергійним полководцем войовничим (брав участь у війнах проти Московії і Кримського ханства) і адміністратором. У своїй діяльності часто вступав у конфлікти (навіть збройні!) з іншими землевласниками, наприклад з канівськими міщанами (1581), з Михайлом Байбузою, найбільшим на той час землевласником на лівобічній Україні (1583—1589). Коли його батько помер, він успадкував по ньому уряд любецького старости, став опікуном малолітніх братів (Михайла і Юрія) і сестер (Марини і Софії), троюрідних брата (Костянтина) і сестри (Анни). Це дало йому великі багатства, і він значно посилив свою колонізаційну діяльність, зокрема заснував міста Лубни (1591 р.) і Пирятин (1592 р.), прислужився до заснування Чигирина та замку Ілієва Гора, купив у Криштофа Косинського (майбутнього вождя козацького повстання) Рокитно на Білоцерківщині (але одразу продав його князеві Янушу Острозькому), а у Довмонтів — Мошни (1592 р.) та інші міста. Дев'ятого квітня 1590 р. король видав у Варшаві привілей на заснування нового міста (Новгород?) над р. Россю у Корсунському старостві і на проведення там ярмарків. У 1592 р. О. Вишневецький домігся від короля Сигізмунда III привілею (від 15.10.1592 р.) для корсунських міщан на право шинкування медом та пивом[33]. На сеймику волинської шляхти 1595 р. було ухвалено, щоб її посли на сейм добивалися повернення Олександрові Вишневецькому коштів, витрачених ним на побудову Корсуня, Чигирина та Ілієвої Гори. У 1591 р., ставши гетьманом Війська Запорозького, повів козаків на Білу Церкву, де розташувався його противник — князь Дмитро Курцевич-Булига. Коли вибухнуло повстання під керівництвом К. Косинського, Олександр Вишневецький брав участь у його придушенні, але й був посередником у мирних переговорах між повстанцями і урядовими військами. Прагнув і потім досягти компромісу з повсталими козаками, принаймні, щоб відвернути їх від союзу з ординцями. Він тоді резидував у Черкасах — важливому оборонному пункті Наддніпрянщини; там-таки й помер зовсім молодим на початку вересня 1593 р. Олександр був одружений з Оленою Єловицькою, але дітей вони не мали. Після нього корсунським старостою став князь Януш Острозький (1594—1620 рр.) — син св. Костянтина II Острозького[34].

Офіційне визнання міського статусу та ще з правом самоврядування прискорило стрімкий розвиток міста. За Корсунем закріплялися також землі від р. Ольшанки (Вільшанки) до р. Синиці та Гірського Тікича, а від нього — аж до Синьої Води. Вони почали інтенсивно заселятися. Так, 21.03.1605 р. король Сигізмунд III підтвердив дозвіл корсунського старости Даниловича на поселення «на кгрунте пустым корсунским» урочищу Осетрові (на берегах Росі біля Сахнового Мосту) якомусь Павловичу, причому людям, яких той поселить, надавалося звільнення від усяких податків на 20 років[35].

Варто сказати детальніше, що являло собою магдебурзьке право. Воно прийшло до Польщі з Німеччини, з Магдебурга, де вперше було укладене й стало зразком для особливої системи міського самоврядування. У 1556 р. поляк Бартоломей Гроїтський видрукував польською мовою «Артикули (статті) магдебурзького права», а потім ще 5 книжок, що стосувалися різних відділів магдебурзького права. Це був юридичний фундамент міського самоврядування. Тільки король міг щось змінити в цій системі, але він, як правило, не торкався освячених століттями традиційних норм. Щоправда, коли магдебурзьке право надавав приватному своєму місту якийсь магнат, то він нерідко втручався у міські справи. На щастя, Корсунь уникнув такої долі. Містом повинні були управляти дві колегії — рада та лава, що разом утворювали магістрат. Рада складалася із райців на чолі з бурмистром. Вона проводила суд у цивільних справах, розпоряджалася міською поліцією, міським майном і здійснювала нагляд за виробництвом товарів. Лава складалася з лавників на чолі з війтом і розглядала кримінальні справи. У привілеї місту Корсуню говорилося: «Лавники, яких поспільство вибере, мають... винних, як і невинних судити, допити чинити, карати, виконувати різні справи»[36]. По мірі вибуття членів лави відбувалася ротація лавників. Бурмистри заміняли лавників, а інколи й райців. Рада іноді встановлювала голосування всіх її членів почергово. Засідання обох частин магістрату не розділялось[37]. Міщани мали слухати свого війта, який підпорядковувався королеві, а у військових справах — старості. У разі потреби міщани мусили будувати оборонні споруди і виходити на боротьбу проти ворогів, звичайно — татар.

Корсунь швидко відбудовувався і невдовзі вже мав власну потужну фортецю. Лінія оборони складалася з глибокого рову, що заповнювався водою, і крутого земляного валу (без валганга) з дубовим частоколом. Потрапити у фортецю можна було через звідний дерев'яний міст, перекинутий через рів. Головний в'їзд був розташований з південної сторони. З фортеці до берегів Росі, Корсунки і в навколишні ліси виходило 7 підземних ходів. На той час фортеця в Корсуні була однією з найпотужніших на землях Речі Посполитої. Пам'ятки цього і пізнішого (XVII-XVIII ст.) періодів легко знаходили у XIX ст. За свідченням історика Лаврентія Похилевича, «сліди давнього багатолюдства Корсуня являються тут у великій кількості людських кісток, які знаходять тут на кожному кроці у землі під час риття фундаментів, погребів